- А який же хоч вiн на смак? - почувся позад нас голос Бурмила (ми ще ранiше побачили його скуйовджену голову, що визирала з "президентi", але нам було не до нього).
- Як вам сказати, - обернувся до Бурмила Фарадейович. - Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.
- На салат? Скажiть! Виходить, пiд "столичну" саме враз. Люблю салатики... Дасте хоч покуштувати з першого врожаю'
I вiн хрипло зареготав.
- А чому ж, будь ласка, - так щиросердно вiдповiв Фарадейович, що Бурмило зразу знiтився:
- Та нi, я жартую. То я так, посмiяться... для смiху.
Менi навiть здалося, що вiн почервонiв. Я глянув на нього i подумав: "Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фiльмi не було подiбних шпигунiв, щоб червонiли. У жоднiй книжцi детективнiй. "
Але Явi я нiчого не сказавше наважився.
Того дня у селi тiльки й балачок було, що про глобулус.
Куди не поткнешся
- Чули? Фарадейович з учениками водорiсть на Високому островi вирощує. Особливу якусь.
- Кажуть, корисна - страх! Вiтамiнiв багато. Самi вiтамiни.
- А що ти думаєш - космонавтiв тобi макухою годуватимуть.
- Авжеж, для них що е найкращенького придумають.
- Вiтамiн на вiтамiнi сидить i вiтамiном поганяє.
- А по-моєму, найбiльше вiтамiнiв - у горiлцi.
- Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той "глобус".
- ...а як на нiч обличчя ним намастити - на двадцять рокiв помолодшаєш.
- Усмiхатися частiше треба - тодi помолодшаєш. А ти лаєшся вiд зорi до зорi.
- I взагалi, кажуть, дуже поживна Всi сто процентiв засвоюються органiзмом. Одходiв нема нi на копiйку.
Сказав своє слово про глобулус, звичайно, i мiй тато Я й не сумнiвався, що вiн скаже. Мiй тато - страшенний "любитель преси", як вiн сам каже. Без газети або журналу я його, здається, нiколи й не бачив, їсть - читає, iде кудись - читає, телевiзор дивиться - теж читає. З газетою в руках так i засинає.
I щодня за вечерею вiн проводить для нас iз мамою таку собi полiтiнформацiю - розказує, що цiкавого вичитав за день. Отож я вiд нього й про гiтлерiвськi архiви на днi озер у Австрiї та Чехословаччинi дiзнався, i про шпигунiв з аквалангами, i про все iнше. Стiльки всього цiкавого, як мiй тато, нiхто в свiтi, по-моєму, не знає (хiба, може, Стьопа Карафолька). I той глобулус (вид хлорели) був для нього як насiння.
- Та хлорела ж, понiмаєте, чудо природи! Це ж, понiмаете, унiкальна штука! Така, понiмаєте, манюпусiнька, i не побачиш, а великi дiла робить Це ж не тiльки їжа для майбутнiх космонавтiв-астронавтiв, це ж, понiмаєте, i повiтря, i вода... От у минулому роцi "Известия" писали про унiкальний експеримент радянських учених у Сибiру, коли цiлий, понiмаєте, мiсяць лаборантка Галя М. провела у гермокабiнi, повiтря в якiй постiйно оновлювала "оранжерея" хлорели - вбирала, понiмаєте, вуглекислий газ i в процесi фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понiмаєте, кругообiг через культиватор хлорели, правда, з деякою хiмiчною доочисткою, робила й вода.
Тут я татову розповiдь мушу перервати, бо далi, незважаючи на його "понiмаєте", нiчого не втямив: навiть мама тiльки очима клiпала й гмикала.
Зрозумiв я тiльки одне: що хлорела - це рiч! I що без неї до iнших планет нiчого й рипаться
А раз хлорела - рiч, то глобулус i поготiв, бо вiн - "вид хлорели, може, ще й кращий"
Отже, справа, яку робить Фарадейович з юннатами-старшокласниками, всесвiтнього значення.
I ще я зрозумiв, що нiчого в усьому цьому не петраю. Нiчогiсiнько. Як корова. Зрозумiв, що на одному завзяттi на отому: "Ми все-таки хлопцi будь здоров! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопцi!" - далеко в космос не залетиш А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися i вчитися. I тут я згадав, що через кiлька днiв - екзамен Перший у моєму життi екзамен, про який я через усi отi шпигунськi справи зовсiм забув.
Ех, учителi-вчителi, завпеди i директори! Хiба вони розумiють що-небудь у шпигунах, у героях! Хiба вони розумiють, як же ж ото хочеться затримати справжнього шпигуна i стати героєм? Щоб про тебе писали в газетi передавали по радiо, а то й по телевiзору. Хiба вони розумiють!
I не вiдмiнять вони заради шпигуна екзамен, нi, не вiдмiнять! Хоч давай їм сто шпигунiв - не вiдмiнять нiзащо! Ех, учителi-вчителi!
I так менi стало тоскно, що якби я був вовк я сiв би посеред хати i завив Але я не був вовк, я був п'ятикласник. А пятикласникам вити не можна "Непедагогiчно" як каже Галина Сидорiвна.
I я тiльки тяжко-тяжко зiтхаю...
РОЗДIЛ VII
Екзамен. Де Ява? Що з иим?.. Переекзаменовка...
Хвилюватись я почав ще, мабуть, увi снi. Бо коли прокинувся, то ще не розтуливши очей, уже вiдчув, як холодно в мене пiд серцем, як воно то шалено б'ється-б'ється то завмирає, неживе, а в цей час вiд потилицi через спину'аж до п'ят бiжать-бiжать крижанi бульбашки, - наче хто обливає мене холодною газованою водою, - i по всьому тiлу гусяча шкiра.
О, як би я хотiв не прокидатися сьогоднi! Скiльки б я дав, щоб уже було завтра! Але нi . Я вiдчував неминучiсть i невблаганнiсть долi. Таке саме я вiдчував, коли сидiв якось, чекаючи черги, пiд дверима зубного лiкаря i слухав як противно дзижчить отам у кабiнетi бормашина а мати мiцно тримала мене за руку, щоб я не дременув.
Я почав панiкувати вже кiлька днiв тому.
- Яво! - сказав я. - Яво, голубе, треба щось робити - повторювати, вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший же у життi. А екзаменiв усi бояться. Навiть герої. Онде-о й тато мiй казав, що боявся. А тато мiй - ти ж знаєш!
Але Ява на панiку мою не пiддався анi-нi. Тiльки смiявся й тюкав. Наче не екзамен нас ждав, а Новорiчне свято.
- Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якiсь там двiєчники-поганщики. Ми здiбнi хлопцi. Сама Галина Сидорiвна казала. I четвiрки, i п'ятiрки одержували. А якщо двiйки - то бiльше ж за гульню та вибрики всякi. Не дрейф!
- Ага, не дрейф! - казав я. - Це ти просто не задумуєшся, що таке екзамен. Легковажний ти просто. I все!
Тодi Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха i, прикривши рота долонею, казав:
- Не забувай, що моя мама - депутат! Це теж дещо значить!
I вiн багатозначно моргав. А потiм додавав:
- I, думаєш, так легко поставити двiйку? Хе! Не думай! У них же свiй план по п'ятiрках i навiть по трiйках. Вiд них же, знаєш, як вимагають оцi самi... як його... iнстанцiї. Я чув, Галина Сидорiвна моїй мамi скаржилась. Так що...
"Що ж, йому, може, й справдi нiчого боятись, - думав я. - Авжеж, його мама - депутат. Авжеж. Та й батько передовик, рацiоналiзатор, якусь штуковину до соломорiзки придумав. I на скрипцi грає. А зараз у закордонну командировку поїхали вони, до Чехословаччини. Все село проводжало. Авжеж. А мої батьки - звичайнi собi колгоспники. Не депутати, не рацiоналiзатори, на скрипцi не грають, по закордонах не їздять..."
I менi ставало ще сумнiше й страшнiше. I серце стискалося вiд самотностi. Завжди у нас з Явою все було спiльне, завжди ми були разом: i в горi, i в радостi, i смачненьким дiлилися (одне без одного не їли), i оцiнки однаковi одержували, i з класу нас вигонили завжди обох... А тепер...
Явi - "Будь ласочка, депутатський синку, п'ятiрочку вам або четвiрочку!"
А менi...
Одна лишалася надiя - на отi iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок.
Тiльки ця надiя надала менi сили пiдвестися з лiжка, а то б я й не встав.
Мляво, ледве рухаючись (руки задерев'янiли - так буває, коли гецнешся об щось лiктем), вдягаю нову сорочку й святковi штани. Випиваю пiвсклянки молока (бiльше нiчого не можу - все в горлi застряє) i неквапом - ще є час - iду до Яви.
- Яво! - гукаю через тин.
Вiн не озивається.
"Невже це в мене сили нема крикнути?"
- Яво! - гукаю, як то кажуть, на повну катушку.
Не озивається.
Заходжу у двiр. Зазираю в хату. Тодi в садок, на город, по всiх усюдах. Яви нiде нема. I взагалi нiкого. Дiд Варава, мабуть, повiв Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пiшов на екзамен? Без мене? Не може бути!