В цей час iз хати (iз старої, що з новою поруч) вийшла Книшиха.
- О, ти уже злiз? - спокiйно здивувалася
- Iзлiз, iзлiз! Щоб ти так усе життя злазила! - сердито прохрипiв Книш, потираючи забите сiдало.
Тут мене мати вгледiла i покликала обiдати.
Пiсля обiду аж до самiсiнького смерку ходив я по селу як неприкаяний Мiсця собi не знаходив.
Опустився на землю синiй вечiр. Засвiтилися в хатах вiкна, чорний морок садкiв прокреслюючи.
Сiв я попiд Явиним тином i вирiшив - хоч до ранку сидiтиму, а дочекаюся Щоб зручнiше - сiна в сусiдiв через дорогу наскуб з копицi. Та тiльки вмостився гарненько, зирк - Ява. Повiльно-повiльно, як привид, суне.
Пiдхопивсь я, зiрвався на рiвнi ноги, хотiв кинутися до нього, та враз i став Збагнув - не до мене йому зараз, перед вiдповiдальною "товариською" зустрiччю з дiдом. I не озвався до Яви, не ворухнувся навiть, щоб не виказати, що тут я.
Похиливши свою грiшну голову, мов приречений на ешафот, важко зiйшов Ява на ганок. Рипнув дверима. Щез.
А я дивлюсь на освiтлене вiкно хати, затамувавши подих. Мелькають у вiкнi тiнi, чути гнiвний голос дiда Варави - все це свiдчить про те, що "товариська" зустрiч почалася одразу з рахунку один - нуль не на Явину користь.
I при кожному звуку, при кожному руху тiней сiпаюся, здригаюсь я, наче то зi мною проводить "матч" дiд Варада.
РОЗДIЛ VIII
Що трапилось з Явою. "Не поїду я..." "Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти..."
Ранок був сонячний i лискучий, як новi черевики.
Не ранок, а пiсня дзвiнка пiонерська.
Та серце моє не спiвало, нi. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.
Я пiдхопився i прожогом кинувся до нього - як же ж вiн там, як?
Проскочив город i бiля кривої грушi спинився.
Ява сидiв на призьбi, по-старечому згорбившись над дерев'яними ночвами-ваганами, i рiзав картоплю й буряки для льохи.
Я застиг, розгублений. Я не пiзнав його. Хiба це вiн, геройський Ява, отой, що перший з усiх хлопцiв стрибонув iз самiсiнького вершечка старої верби в рiчку? Той, що випустив у клубi на лекцiї пугутькало? Що повiсив дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену? Нi, це не вiн! Це якийсь нещасний пригнiчений наймит. О люди! Що ви зробили з моїм другом! I тут я згадав про свою четвiрку. Четвiрку за диктант. I менi стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвiрку за екзамен! Та хiба я хотiв! Я ж зовсiм не старався. Це ж випадково. О, скiльки б я зараз дав, щоб у мене була трiйка (хоча б трiйка, я не кажу вже про одиницю чи двiйку)! Як менi було б легше! Наскiльки краще я почував би себе перед Явою! Мiж нами не було б такої прiрви.
Я ще вчора дiзнався про ту четвiрку. Коли блукав по селу. Менi сказала про це Гребенючка.
За правилами оцiнку повиннi оголосити тiльки сьогоднi. Але хiба ж учнi дочекалися б? У пiвкласу iнфаркт був би. I коли Галина Сидорiвна замкнулася з асистентом Миколою Iвановичем перевiряти диктанти, нiхто й не ворухнувся, щоб iти додому. Товклися бiля школи i не розходились. Двiчi виходив Микола Iванович на ганок покурити i казав "Чого ви? Йдiть додому. Все одно сьогоднi не скажемо. Взавтра на батькiвських зборах". Потупцяються учнi трошки, посунуть до ворiт. Потiм зирк - хтось лишився. "Еге, - думає кожен, - вiн останеться i узнає, а я, як дурний, дома сидiтиму. Нi!" I назад. Спершу тихо було, потiм дiвчатка "класи" на землi понамальовували, застрибали на однiй нозi, хлопцi в квача завелись. Все таки час не так довго тягнеться. I дочекалися. Вийшла Галина Сидорiвна - як кинулися! Хлопцi мовчать, тiльки сопуть, а дiвчатка, як сороки: "Галино Сидорiвно, ну скажiть! Галино Сидорiвно, ну будь ласка! Галино Сидорiвно, дорогенька'" Вчителька спершу не хотiла, та хiба одчепишся...
Все це менi Гребенючка-розповiла, на вулицi зустрiвши. I про четвiрку сказала. I нащо вона мою оцiнку запам'ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очi Явi дивитись. Ондо вiн i голови не пiдводить. За одну нiч змарнiв як.
Я пiдiйшов до нього.
- Здоров, Яво! - тихо привiтався.
- Здоров, - так само тихо вiдказав вiн, не пiдводячи голови.
I такий у нього був голос, такий голос, що у мене аж в очах защемiло.
- Яво! Ну чого ти, Яво?
- А що? Нiчого, - ще тихiше сказав вiн.
- Та плюнь, Яво! Плюнь, я тобi кажу! Ну, подумаєш - переекзаменовка! У мiльйонiв людей були переекзаменовки. I нiчого. От у князя Володимира, кажуть, теж була в дитинствi переекзаменовка. З iсторiї... А який йому пам'ятник на Володимирськiй гiрцi у Києвi одгрохали.
- Не бреши! У Володимира не було.
- Було, було, - жваво заговорив я, радий, що Ява хоч вiдгукнувся на мiй жарт. - А як i не було, то могло бути. Подумаєш! А в Пушкiна точно було. Вiн же таке вiдчубучував...
Я говорив i пильно стежив, чи усмiхнеться Ява, чи нi. В таких справах дуже легко передати кутi меду. Ява не усмiхався. Я замовк. Помовчав трохи, тодi тихо спитав:
- Так як же воно все-таки вийшло?
Вiн тiльки рукою махнув:
- Не питай!
- А що ж?
Вiн зiтхнув:
- Ще трохи - i вiд мене лиш бульки на водi лишилися б..
- Та ну! Розкажи ж!
Вiн знову зiтхнув.
- Так ото ж вискочив я до схiд сонця з хати - на хвилиночку... в бур'яни... Ще тiльки сiрiти почало. Сонний, як муха, вискочив. Процентiв на дев'яносто ще спав. Тiльки одне око ледь розтулив, щоб не перечепитись. Став у бур'янах i те одне око заплющив - сплю... I враз чую голоси - за парканом у Книшiв. Приглушенi, змовницькi. Сон зразу - як рукою... "Ти ж тiльки гляди менi, щоб нiхто не бачив..." Це вона, Книшиха. А вiн: "Не вчи вченого..." А вона: "Вчений! А потiм передачi носи, еге?" А вiн "Ну не баба, а казна-що! Тюрма народiв!" А вона. "Мовчи, нiкчемо! Якби не я". А вiн: "Нiчого нiчого Я свого дiждуся! Побачиш, який я нiкчема!" А вона "Йди вже! Розбалакався! Сусiдiв побудиш'" I - ррип! Це вiн з хвiртки вийшов. Бачу - iде вулицею. Озирається злодiйкувато. На плечi весло, мiшок з чимось, у руцi серп, як шабля, виблискує. Розгубивсь я, що робити? Куди це вiн? Ну ясно - в якiйсь своїй шпигунськiй справi! За тобою бiгти - не встигну. От вiн уже аж де. А екзамен? Ну, думаю, ще ж тiльки годин чотири встигну. Не простить же ж менi Вiтчизна, як я таке дiло прогавлю. Може ж, вiн якийсь державний злочин зараз робитиме. Недарма ж його Книшиха тюрмою, передачами лякала А я про екзамен, про власну шкуру дбаю. Нi, треба йти. Схопив весло, вудочки (для конспiрацiї) i за ним. А тут з-пiд ганку Собакевич вискочив, ув'язався за мною. Я спершу прогнати його хотiв, а потiм думаю - хай, собака в таких справах завжди може придатися. Взяв його з собою. На березi перечекали в кущах, поки одплив Книш, а тодi й собi. Отут менi й не пощастило Як назло, всi добрячi човни нашi дiд на берег повитягав - смолив учора. На водi була тiльки ота благенька гнила плоскодонка, з якої ми пiдводного човна зробити хотiли. Нiколи менi було, я на ту плоскодонку, Собакевич за мною i - гайда. Пливу тихо, обережно i весь час пильную: i щоб Книша з очей не згубить, i щоб вiн мене не помiтив (за очеретами скрадаюся). Помiчаю - пливемо ми в бiк Високого острова. Далеченько вже у плавнi забралися. Аж гульк раптом - лишенько! В човнi води повно, бiльш як пiвчовна Придивився - у днищi, якраз посерединi, - дiрка (долоню просунути можна), i вода звiдти пре, аж булькає. Як з тої труби, що в арифметичних задачах, пам'ятаєш, - "з одної труби вливається, з другої виливається". Та лише рiзниця, що в мене тiльки вливається... Ой-йой-ой! Не мине й двох хвилин, набереться повний човен i... Наввимашки до села пливти далеко. Та й латаття там таке й водоростi, ти ж знаєш, - ниттю руки й ноги обплутає, i йди годувати ракiв. Ну, та про себе я не думав. Собакевича шкода: булькне собача - та й нема. Сидить вiн на носi мокрий, труситься всiм тiлом i дозирає на мене жалiбно. Це ж вiн винен. Була дiрка заткнута шматиною якоюсь. А Собакевич, граючись, смикав-шарпав ту шматину i висмикнув - догрався. Я бачив, як вiн її шарпав, та не подумав... Що й казати, пiзно я схаменувся. Налiг на весло, аж хекаю. Про Книша вже не думаю, треба рятувати Собакевича, приставати до якогось острова. А кругом самi очерети, землi не видно. А вода все прибува й прибува, вже литки менi лоскоче. Я головою на всi боки шалено верчу - сушi землi шукаю. Нарештi помiтив острiвець якийсь i чимдуж до нього. Ледь-ледь устиг. Вiд човна мого лишалося вже сантиметрiв два над водою: отака собi "рямочка" з бортiв пливла - усерединi вода i зовнi вода, i рiвень тої води однаковий. I я у тiй "рямочцi" як портрет Ще трохи - i був би цей портрет у траурнiй "рямочцi".. Пiдхопив я Собакевича на руки - i на берег.