- Цить! - гаркнув Стьопа. - Не розмовлять. Мертвяк, називається! Убивать треба таких мертвякiв!
I поклав менi величезного кавуна прямо на пику. Я тiльки кавкнув.
- Е нє, хлопцi, так вiн i справдi гигне, - чую раптом голос Яви. - Так не можна.
I кавун з моєї пики вiдкотився
- А що ж? Як же ж тодi? Не вийде ж пiрамiда, - почулися голоси.
- Як не вийде! Вийде! - закричав Стьопа. - Я ж забув зовсiм. Фараонiв ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменхотепе! Тiльки мовчи ти мертвий!
Я встав, i робота знову закипiла. Тепер було легше. Хоч давило в боки, але дихать можна. Я стояв iз заплющеними очима, а хлопцi обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнiсiнька пiрамiда, з якої стирчала тiльки моя голова, що, як казав потiм Ява, теж була схожа на кавун.
Стьопа був дуже задоволений i весело наспiвував похоронний марш:
- Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам!
I раптом пролунав пронизливий крик Антончика:
- Хлопцi! Тiкай! Дiд!
I всi кинулися врозтiч Це було так несподiвано, що я навiть не одразу злякався. I тiльки коли вiд хлопцiв лишилася сама курява, я похолов.
Я стояв, обкладений кавунами, не в змозi ворухнути нi ногою, нi рукою i дивився, як до мене, розмахуючи кийком, бiг дiд Салимон.
- Хлопцi! - безнадiйно вереснув я. - Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже!
Але вони вже й почути не могли.
Ну все! Гибель! Зараз дiд пiдбiжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунiв, розмахнеться i - кийком менi по кумполу. I буде на одного розбитого кавуна бiльше. Буде менi гробниця... Пiрамiда...
Я вже бачив розлючене обличчя дiда i чув, як вiн сопе. Ближче, ближче, ближче...
I тут, як з-пiд землi, з'явився Ява. Дiд уже був зовсiм близько уже змахнув кийком. Ява пiдскочив до мене, схопив кавуна, що лежав бiля самої моєї щоки, i пожбурив у дiда. Дiд випустив з рук кийка i ледь устиг пiймати кавуна. Вiн же був баштанник, той Салимон, i вiн не мiг допустити, щоб кавун упав на землю i розбився. А Ява вже схопив другого кавуна i знову кинув. I знову дiд пiймав. Це було прямо як у цирку, як у кiно. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю.
Я потроху звiльнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дiд Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:
- Ах, шелегейдики!
- Ах, шмарогузи!
- Ах, катовi гаспиди!
Через кiлька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотiли п'ятами по баштану. Тепер доганяй, дiду! Шукай вiтра в полi.
Я бiг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механiзм. I менi здавалося, що серця нашi теж б'ються, наче одне серце.
Менi було дуже хороше!
Мабуть, таке вiдчувають справжнi друзi-солдати, коли плече в плече йдуть в атаку.
Отак бiг би й бiг на край свiту. Нема нiчого кращого в життi за дружбу!
...На другий день наша дружба з Явою була ще бiльш скрiплена. Так би мовити, кров'ю. Бо дiд Салимон подiлився своїми враженнями про фараонську пiрамiду з нашими батьками. I батьки нашi зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому мiсцю, про яке при дiвчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:
- А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж?
Ми зцiплювали зуби й мовчали. Ми нiкого не виказали. Нiкого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий - Ява!
То хiба мiг я, скажiть, поїхати сам у табiр до моря пiсля цього?! Нiзащо. Нiколи в свiтi!
Дружба! Велике це слово - дружба! Може, найбiльше з усiх слiв людських.
Заради дружби люди йдуть на тортури, сiдають у тюрму, навiть життя вiддають...
РОЗДIЛ Х
Ми - крiпаки. Приїзд Явиних батькiв. Пiстолети
Ви не думайте, я тата дуже люблю, але вiв у нас таки упертий, або, як вiн сам про себе говорить, "абсолютно принципiальний" чоловiк. Раз сказав, то хай тут камiння з неба падає, а буде так. Сказав - як зав'язав.
I ото вiн пообiцяв менi, що гульнi не буде, то не сумнiвайтесь нiколи було й угору глянути.
Щоранку вiн задавав менi таку "нагрузочку" на день, що добрий наймит би не впорався. I я трудився, аж дим iшов.
Мати мене, звичайно, жалiла i, коли батька не було, завжди поспiшала сказати: "Вiдпочинь, синку, погуляй!" Але гордiсть моя не дозволяла менi слухатись її. Я знав, що якби тато довiдався, вiн би тiльки скривився презирливо i сказав: "Мамiй нещасний!" А це було гiрше, нiж сто потиличникiв.
I я трудився.
Я не кажу вже, що я робив те, що треба було робити: чистив свинарник, рубав дрова, порався в саду i на городi.
Але здебiльшого я виконував роботу, на мiй погляд, нiкому не потрiбну, роботу, яку батько просто вигадував для мене. Наприклад, копав здоровеннецьку яму на помиї та смiття. Нащо? Все життя виливала мати помиї у бур'яни за клуню - i нiчого. А тут, бач, спецiальна яма знадобилася.
Або - паркан iз штахетiв на межi нашого городу з сусiдським. Нiколи там паркану не було. Мовляв, щоб кури в сусiдський город у шкоду не лазили. Смiх! Лазили й будуть лазити - на те вони й кури. I нiякi їм штахети не завадять.
Я знаю, просто це називається - трудове виховання.
I чого отi дорослi так люблять виховувати! Тiльки клопоту завдають Нiби я сам не розумiю, що погано, а що добре, що треба робити, а чого не слiд! Прекрасно розумно.
От я пiдслухав ненароком розмову батька з матiр'ю. Мати умовляла, щоб вiн дав уже менi спокiй: "Ти хочеш, щоб вiн уже зовсiм... Бач, на що схожий!" Але батько був непохитний: "Нiчого-нiчого, це йому тiльки на користь. А ти що хочеш, щоб вiн гультяєм вирiс, босяком, понiмаєш, п'яницею якимсь алкогольським!"
П'яницею! Сказали. Та хай вона горить синiм полум'ям, та горiлка! Щоб я її пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб'ячий жир i то смачнiший.
Чесно кажучи, по-моєму, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п'ють!). Просто тi дорослi - такi самi, як дiти: їм незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослi, ну i...
З Явою ми бачились мало: не було часу.
Ото тiльки пiдiйдемо до тину, що роздiляє нашi подвiр'я, - вiн з одного боку, я з другого. Поскаржимося один одному.
- Справжнiсiньким наймитом став, - скаже Ява. - Крiпаком. Як Тарас Шевченко. Тiльки вiршi писати - "Менi тринадцятий минало..."
- А я! Гiрше раба єгипетського, - скажу я. - Спини не розгинаю. Поперек уже який день ломить.
Позiтхаємо ми та й розiйдемось Про цурки-палки, про футбол, про квача i говорити годi. Забули, як це робиться.
Вiд усього свiту бiлого iзольованi ми були. У тому свiтi десь там Фарадейович з юннатами вирощував фантастичний космiчний глобулус. Уже скоро мали бути результати.
Десь там займалися своїми загадковими темними справами Книш i Бурмило.
А ми нiчого не знали й не бачили. Бо не могли й носа з двору висунути А як ти ловитимеш шпигунiв, сидячи вдома? Нiяк.
Один тiльки раз Ява прибiг до мене захеканий, схвильований, червоний.
- Гайда! Швидше!
- Що таке?
- Тiльки що - сам бачив i чув - Книшиха з хати вийшла, Книшу сказала: "Ану пiди лишень на вулицю визирни, чи нема кого, i хвiртку защiпни. А то ще побачать отi злиднi, буде тодi". I Книш пiшов i визирнув, i защепнув. I вони пiшли в хату, i замкнулися...
- Ну й що?
- От тобi й "що"! Голова! Може, вони шпигунськi грошi у попiл ховатимуть або по радiо передаватимуть щось... шпигунське.
- Ну-у?!
- От тобi й "ну"! Гайда, перелiземо через Велику китайську, а тодi на горiх, що пiд хатою, з нього у вiкно все буде видно.
- Гайда!
За хвилину ми вже дряпалися на величезний паркан, що вiддiляв Явине подвiр'я вiд Книшевого. Цей неоковирний триметровий паркан ми прозвали Великою китайською стiною. I знаєте через що звели Книшi оту стiну? Через грушу гниличку. Якраз на межi росла у Книшiв дика груша i простягала одну гiлку на Реневу територiю. I з тої гiлки iрушки, ясна рiч, падали до Ренiв. Їх, звичаино, вiддавали, але часом льоха якусь падалицю i схрумає - хiба встежиш. Так через тi гнилички, слова доброго не вартi. Книшi и збудували Велику китайську стену А груша, як на зло, всохла.