Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дригнув ногою, накинув ковдру на голову i пробубонiв сонно:
- Не займайте, дiду! Я сплю... Я спати хочу...
Але дiдова рука безжально стягла з мене ковдру:
- Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сiльраду кличуть. Швиденько, ну!
Я вмить пiдхопився й сiв на лiжку, клiпаючи очима:
- Га? Що? Хто?
- Та хто ж його зна! Чоловiк якийсь. Iз Дiдiвщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Бiжи мерщiй, бо сiльрадiвський телефон займаєш.
Я вскочив у штани й вилетiв на вулицю.
Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лiченi секунди пролопотiв вулицею вiд нашої хати до сiльради.
Влетiв у сiльраду i зопалу пробiг повз телефон аж у другу кiмнату.
- Стiй! Куди ти? - весело загукав до мене секретар сiльради Спиридон Халабуда. - Поганяй назад! Отут-о!
Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха i гукнув щосили:
- Алло!
- Драстуй! - почув я у трубцi басовитий чоловiчий голос. - Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш - iнспектор райвно Федорищенко. Просив пiд'їхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти Чому ч тобою? Бо знає i поважає твою маму-депутата i вважає, що син такої матерi скаже все чесно i об'єктивно. Зрозумiв? Запам'ятав? Федорищенко.Iнспектор райвно.
- Ага Ясно Ясно, товаришу Федорищенко, - сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота вiд цiкавостi роззявив, дивлячись на мене. Такого й справдi не бувало, щоб у сiльраду до телефону викликали учня, пацана.
- Тепер слухай, - вiв далi басовитий голос (вiн говорив повiльно, чiтко вимовляючи кожне слово). - Вчора ти не змiг дiстати iнструкцiю. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв'язку з обставинами операцiя на один-два днi вiдкладається. Слiдкуй за щоглою бiля школи. Коли на щоглi з'явиться бiлий прапорець, у той день о дев'ятнадцятiй нуль-нуль пiдеш до амбразури за iнструкцiєю. Ясно?
- Ясно! Ясно! - тепла хвиля радостi прокотилася по всьому моєму тiлу i хлюпнула-залоскотала пiд горлом. Значить, не вiдхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! I так менi не хотiлось вiшати зараз трубку, так хотiлося ще поговорити, спитати щось.
- Слухайте! - I голос у мене зiрвався. - Слухайте, а... а... - я не знав, що сказати, - а... а .. а як вас по батьковi?
- Тю! - вiн затнувся i раптом розсмiявсь. - От! Я й сам це знаю, як iм'я та по батьковi того Федорищенка, да. А нащо тобi? Обiйдеться й так.
Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей i прислухався до кожного слова. Я зрозумiв, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.
- Ага, спасибi, тепер знатиму - сказав я, удаючи перед Халабудою, нiби дiстав вiдповiдь на своє запитання. Той, на тому кiнцi дроту, все зрозумiв.
- Молодець, - сказав вiн. - Ну, добре. Тодi все. А у Дiдiвщину таки з'їздь на пiвгодинки, щоб не викликати пiдозри. Ну, бувай здоров!
- Ага, зараз поїду. До побачення, - я поклав трубку. В головi у мене якось дивно гуло й дзвенiло.
- Що за Федорищенко? - одразу спитав Халабуда.
- Iнспектор райвно. Просив приїхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти.
- А-а .. я його, здається, знаю, - поважно прогугнявив Халабуда. Точно. Знаю. Федорищепко. Знаю...
Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керiвними працiвниками району. I хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка вiн таки не знає, я стривожився - а що, як вiн десь чув його iм'я та по батьковi i зараз мене спитає. I я, удавши, нiби менi треба поспiшати, швиденько попрощавсь i побiг.
Дiдовi я сказав слово в слово те, що й Халабудi, i, не поснiдавши навiть, а випивши тiльки склянку молока, сiв па велосипед i поїхав.
Виїжджаючи, я скоса зазирнув через тин до Павлушi. Вiн сидiв на землi серед двору, похмурий i злий, перед велосипедом, що стояв догори колесами, i крутив рукою педаль. Заднє колесо раз у раз чиркало об раму. "Восьмьорка!"
"Мабуть, вони перевiрили його вчора i переконалися, що вiн не кращий за мене, - подумав я. - I вирiшили повернутися до моєї кандидатури".
Менi стало жаль Павлушу. Але що ж я мiг зробити? А може, вiн взагалi не туди їхав... А куди? Хто його зна. Може, просто катався...
Коли я не можу знайти вiдповiдь на якесь запитання, просто вiдкидаю його i починаю думати про щось iнше. Такий уже в мене характер.
А густий голос у того дядька по телефону. По голосу не менше як полковник. А може, й генерал. I говорить так розважливо, солiдно. I поiнформованiсть цiлковита. Все продумано. Iнспектор райвно. Бiйка на стадiонi.
Я виїхав на околицю i саме проїздив стадiон То, власне кажучи, був не зовсiм стадiон, а просто шмат поля, ворота з двох бокiв (без сiтки, звичайно). I по боках в один ряд вкопанi кривi, кострубатi лавицi.
На всьому полi, а особливо бiля ворiт, трава була геть вибита, витолочена, i пiд час гри здiймалася iнодi така курява, що не було видно м'яча.
Тридцятого червня цього року тут вiдбулася товариська зустрiч з футболу мiж командами класу "Г" - васюкiвською "Ракетою" i дiдiвщинським "Космосом". Команди були шкiльнi, грали старшокласники. В нас на воротях стояв Бардадим, центром форвардом був Вовка Маруня, наш васюкiвський Бишовець, який, хоч учився тiльки у восьмому класi i тiлом був щуплявий, але обводив здорованiв десятикласникiв, "як мальчикiв" (за висловом дiда Салимона).
Матч проходив у запеклiй боротьбi. За п'ятнадцять хвилин до кiнця рахунок був двадцять три - вiсiмнадцять на користь дiдiвщиiiського "Космосу". Стадiон шаленiв. Болiльники галасували, як бики на ревищi. Серед наших особливо завзятущими були дiд Салимон i баба Маруся, наша шкiльна прибиральниця. Дiд Салимон не змовкав нi на хвилину, пiдбурюючи гравцiв на активнi дiї.
- Вовко, давай, давай, давай! Ванько, пасуй Грицьковi! Головою, головою! А, щоб ти луснув! Чого ж ти оддав м'яча, недотепо. Бий, Вовко, бий!..
А баба Маруся весь час стиха бубонiла:
- Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб нашi забили гола! Господи милосердиийi Боже праведний! Зроби так, щоб нашi забили гола!
I коли нашi таки забивали гола, вона вигукувала тонким голосом:
- Штука!
I хрестилася.
За п'ятнадцять хвилин до кiнця Вовка Маруня прорвався з м'ячем до ворiт i вже був би вклеїв у дев'ятку, але захисник "Космосу", здоровий бугай Роман Гепа (двоюрiдний брат того Гепи, що пiшов учитися на попа), пiдчепив його погою, i Вовка заорав носом. I суддя, дiдiвщинський кiномеханiк Яшка Бриль, замiсть того, щоб призначити одинадцятиметровий, пенальтi, призначив кутовий. Мовляв, Гепа дiяв правильно, тiльки вибив на кутовий, а Маруня, мовляв, сам упав.
Що тут зчинилося! Нашi болiльники так несамовито загорлали, засвистiли, заверещали, наче прийшов кiнець свiту.
- Суддю на мило! Суддю на мило! - кричав, аж Лопався, дiд Салимон.
- Пенальтi! Пенальтi, побий тебе вража сила! - верещала баба Маруся.
Але суддя не звернув на той рейвах анiякiсiнької уваги, Такий уже футбольний закон - на полi суддя повновладний господар. Пiсля гри можете опротестовувати його дiї скiльки хочете, а пiд час гри його слово святе.
Зцiпивши зуби, Вовка Маруня подав кутовий i вiд знер-вувсiння невдало - м'яч полетiв в аут.
Проте за хвилину м'яч знову попав до Марунi, i вiн знову прорвався до ворiт. Але Гепа, бачачи, що суддя крiзь пальцi дивиться на його порушення, тепер уже навмисне перечепив Маруню, i той знову заорав носом. I тут Маруня не стерпiв (вiн був дуже гарячий), пiдхопився i, незважаючи на те, що ледь сягав Гепi до пiдборiддя, залiпив йому по пицi. Гепа хвицьнув ногою, i Маруня кубцем покотився по землi. Тодi до Гепи пiдскочив наш лiвий край Юрко Загубеньо i врiзав його пiд дихало. I почалося...
Поки глядачi опам'ятались i кинулися розбороняти, наша "Ракета" встигла збити дiдiвщинський "Космос", що називається, на кислицю. Один наш Бардадим мiг дуже просто вiдлупцювати принаймнi п'ятьох їхнiх форвардiв. А двадцять три пропущених голи ще подесятерили Бардадимовi сили.