Обхопивши мокрого Альошку, пригортаючи й цiлуючи його, мати не встигла навiть подякувати старшому лейтенантовi. Ми вже вiдпливали. Пайчадзе тiльки гукнув:
- Вас зараз знiмуть! I справдi - вже пiдпливала iнша машина. До мене враз дiйшов залiзний закон армiї: наказ є наказ. Найперший обов'язок солдата - виконання наказу. От Пайчадзе зробив щойно подвиг - врятував дитину, ризикуючи своїм життям (оно в нього навiть кров на руках i на обличчi - порiзався, мабуть, об шибку у вiкнi), але вiн не думав зараз про це - вiн поспiшав виконати наказ, поспiшав до крайньої хати. I вiн нiби вiдчував себе винним, що через обставини змушений був затриматися для подвигу, i намагався надолужити згаяний час.
Я з захопленням, дивився на Пайчадзе, який по-хлоп'ячому стрибав на однiй нозi, витрушуючи з вуха воду, i тiльки тепер роздивився його як слiд. Вiн був зовсiм молодий, хоч i з вусиками. I вуха в нього вiдстовбурченi, як у Павлушi. I взагалi, як не дивно, вiн чимось нагадував менi Павлушу. I я подумав: "А де зараз Павлуша? Що вiн робить?" I раптом здригнувся, - я побачив його. Слухайте, це було просто неймовiрно! Але я вже давно помiтив: варто, на приклад, зустрiти на вулицi когось схожого на твого друга чи знайомого i подумати про нього, як обов'язково незабаром зустрiнеш його самого. Зi мною багато разiв уже було таке... I я не знаю, чому це так, але це закон.
I коли я побачив Павлушу, я здригнувся вiд несподiванки, але майже не здивувався. Бо десь у глибинi душi вже передчував, що побачу його.
У першу мить я побачив лише човен, що плив до хати назустрiч нам вiд густих прибережних верб. I тiльки потiм роздивився постать, що навстоячки гребла на човнi. I одразу впiзнав Павлушу. Я впiзнав би його навiть без прожектора, у темрявi... На днi човна лежав добре вiдомий менi червоний надувний гумовий човник, якого подарував Павлушi торiк його київський дядько. Цей ловкенький одномiсний човник, що не тонув, хоч як перекидався, викликав заздрiсть у всiх наших хлопцiв. Ясно - Павлуша дiстався на своєму надувному до верб, де в'язалися човни всього села, знайшов там човна, якого чудом не знесло i не потопило (бо, мабуть, довгий i мiцний був ланцюг), i тепер пливе рятувати людей. От молодець! Ну молодець! Хвацький усе-таки хлопець! Що б вiн про мене там не думав, що б не балакав, як би не ставився до мене, а я об'єктивно...
Люблю правду! Молодець! Молодчинка! Справжнiй, геройський кадр!
А я?.. Ех!.. Катаюся собi на амфiбiї розчудеснiй, яку й атомна бомба не потопить. Теж менi геройство!..
Ми саме пiдпливали до крайньої хати. Власне, до двох крайнiх хат, що стояли поряд, в одному дворi. Це було обiйстя баби Мокрини. Одна хата була стара, похила, пiд стрiхою. Друга - то був новий, недобудований цегляний будинок, на якому не було ще й даху, тiльки бiлiли голi свiжотесанi крокви.
На старiй хатi верхи на стрiсi, обхопивши руками димар, сидiла баба Мокрина. А двi її здоровеннецькi, немолодi вже, але незамiжнi дочки, з якими вона жила, були на горищi недобудованої кам'яницi - стояли там, тримаючись за крокви, обабiч плямистої рудої корови.
Розсовуючи крони славнозвiсних яблунь баби Мокрини (здоровi, як кавуни, денешти, падаючи просто в машину, загупали об дно), ми запливли у двiр i, розвернувшись, стали так, що носом уперлися в стiну хати, а задком пришвартувалися до кам'яницi.
- Корiвоньку, корiвоньку спершу! Корiвоньку, люди добрi! - загукала баба Мокрина.
Водiй скерував прожектора на кам'яницю. I всi ми посунули туди - i Пайчадзе, i солдати, i я з ними. Вiд горища до машини було метрiв пiвтора, не бiльше, та корова - не кицька, стрибати не вмiє, i за карк її не вiзьмеш, щоб зсадити вниз.
- А як ви її туди випхали? - спитав Пайчадзе бабиних дочок.
- Та по сходнi ж, по сходнi, - пробасила одна.
- Десь її змило, - пробасила друга.
Сходня - то такi дошки з прибитими до них поперечними планками, по яких, як по сходах, пiднiмаються на будiвництвах робiтники, коли ще сходiв нема.
- Доведеться на вiрьовках, товаришу старший лейтенант, - промовив один iз солдатiв, i тiльки тепер я з подивом пiзнав знайомого менi Митю Iванова. Тю! От же ж! Скiльки їхав разом i не помiтив, що то вiн. Темно, та й мовчали вони всю дорогу, не до балачок було. А онде ж i друг його, здоровань Пiдгайко. От же ж! Наче навмисне!
- Да, доведеться на вiрьовках, да, - погодився Пайчадзе - Айда!
Один по одному солдати почали видряпуватися на горище Я сунувся був i собi, та Пайчадзе раптом узяв мене за руку.
- Сиди, сиди! Ми вже якось самi, да! Заважатимеш тiльки...
Кров кинулася менi в обличчя. Хлопчаком мене вважає, оберiгає, щоб чого, бува, не трапилось. I Павлуша ж, мабуть, чув. Оно темнiє човен його попiд стiною хати - пiдплив, дивиться: нiколи ж не бачив амфiбiї отак близько i в дiї.
Замукала стривожено корова - солдати вже обв'язували її вiрьовками.
- Обережненько! Обережненько! - зойкнула на стрiсi баба Мокрина.
- Та не гавкайте, мамо! - роздратовано гукнула котрась iз дочок.
- Без вас зробиться! Сидiть собi нищечком! - пiдкинула друга. - Спокою од вас нема!
- От бачите, люди добрi, якi в мене дiти! - забiдкалась баба Мокрина. - Рiдну матiр за боже пошиття не мають!
I раптом голос її набрав сили й металу:
- Ото ж господь бог наслав кару на землю за те, що до мене дiти погано ставляться!.. Потоп! Потоп! Розверзли-ся хлябi небеснi. Потоп! Ото маєте, маєте!
"Щось баба явно передала кутi меду, - подумав я. - Якби бог навiть i iснував на свiтi, не став би вiн заради однiєї баби та її сiмейних стосункiв витрачати стiльки пороху i енергiї. Дуже вже неекономно. Обiйшовся б чимось скромнiшим. А то чого це стiльки людей має страждати через одну бабу".
- Та цитьте, мамо!
- Без вас весело, а тут ще ви дзявкаєте! - знову закричали дочки.
Баба Мокрина замовкла, хлипаючи i постогнуючи.
I менi стало жаль її. Свинуватi-таки в неї дiти. Щоб отак розмовляти з мамою, яка вона там не є! Хiба так можна? Якби я своїй матерi таке сказав, я б собi язика вiдрiзав!
Може, та баба Мокрина тому i в бога вiрить, що в неї такi дiти...
- I пожалiти, i захистити нiкому - простогнала баба Мокрина i раптом зойкнула: - Ой, лишенько! Ой, забула! Забула! За iконою... О господи!
I вона тихенько заскиглила, пiдшморгуючи носом, як мала дитина.
Нiхто на її зойк не звернув уваги.
На кам'яницi було гамiрно - кректання, тупiт, шамотня. Раз у раз чулися вигуки: "Сюди!", "Давай!", "Тягни!", "Держи!", "Пускай!" Обв'язану вiрьовками корову нiяк не могли виштовхнути з горища...
- Пропало!.. Пропало!.. О господи! - розпачливо повторила баба Мокрина.
РОЗДIЛ XXI
Я пiрнаю в затоплену хату. Пастка. Вiч-на-вiч з богом. Безвихiдь
Рiшучiсть охопила мене зненацька. Я вагався всього на одну якусь мить. Тодi рвучко скинув ватника, чоботи. Одним рухом, як старший лейтенант Пайчадзе, вискочити на борт машини не змiг - для мене було зависоко. Пiдскочивши, я повиснув перехильки, животом спираючись на борт, потiм перекинув ногу, на мить завис на руках уже по той бiк i нечутно спорснув у воду. Кiлька рухiв - i вже бiля вiкна. Iкона має бути отут-о у кутку, зразу за вiкном праворуч. Намацую. Аби тiльки шибку висадити так, щоб не порiзатися.
Хата була затоплена майже по самiсiньку стрiху, i вiкна, власне, я не бачив, лише край вiзерунчастої рiзьбленої лутки виднiвся над водою. Пiдпливши, схопився за ту лутку i сунув руку у воду, мацаючи. Рука вiльно пройшла у вiкно: шибки вже були повибиванi. Все гаразд. Я крутнув головою в бiк човна. Ех, жаль, що Павлуша, здається, не бачить. Ну нiчого, вiн побачить, коли я вирину i передаватиму бабi Мокринi те, за чим вона плаче. Побачить!
Я трохи сiпнувся вгору, хапнув повнi груди повiтря i пiрнув.
Пропливаючи крiзь вiкно, я зачепився за щось ногою i вже думав, що застряв. Щосили шарпонув ногу - вiдпустило. Гребнув руками i виринув уже в хатi. Розплющив очi i враз побачив у кутку iкону. Так, так - побачив! Бо перед нею горiла лампадка... Менi спершу навiть не здалося це дивним. Я зробив два-три рухи i опинився бiля iкони. Сунув за неї руку i намацав якийсь невеликий довгастий пакуночок. Вихопив i назад до вiкна. Пiрнув - i враз ударився об щось головою, руки наштовхнулися на якусь перепону. Я став похапливо руками намацувати прохiд. У вiкнi щось застряло. Менi забракло повiтря, i я виринув. Знову пiрнув i знову не мiг пробитися. Виринувши, спробував намацати i вiдштовхнути ногою те, що заважало. Я гатив ногою щосили, але марно. Вiкно завалило чимось великим i важезним Чи то я зрушив його ногою, коли зачепився, чи вода пiднесла - хтозна. Я сiртонувся крiзь прочиненi сiнешнi дверi до вихiдних - вони були замкненi. Мало того, я намацав, що вони були ще й пiдпертi зсередини якимись колодами - мабуть, баба Мокрина думала врятуватися так од води... Я поплив назад у хату. Друге вiкно було загороджено шафою, чи то вода її сюди посунула, чи знову ж таки сама баба - невiдомо. Бiльше вiкон не було. Хата в баби Мокрини стара, на два вiкна, тiсна й незручна. Тому-то дочки й будували кам'яницю - для себе.