- I все завдяки солдатам, хай їм сонце свiтить! - встряла мати. - Якби не вони, хтозна, що б i було.
- Да, технiка тепер в армiї могуча, - мовив поважно дiд.
- I кажуть, то ж ти їх привiв, - мати нiжно поклала менi руку на чоло.
- Не знав я, що такого сина геройського маю, - наче з трибуни сказав тато.
- Та!.. - Я одвернувся до стiни i вiдчув, як сипонуло менi жаром в обличчя, аж сльози виступили.
Все говорилося нiби щиро, але голоси в батькiв такi вже були лагiднi, аж надто.
Такими голосами з калiками розмовляють, з нещасними. "Це вони тому, що я хворий". Дiд кахикнув i сказав:
- А друзяка твiй учора цiлий день просидiв тут бiля тебе. I не їсть нiчого, аж схуд.. От побачиш, зараз прибiжить.
Спасибi, дiду! Мудрий ви. Знали, що сказати! Як вивес ти мене з того стану незручного. Знали, чим радiсть менi зробити.
Мати витягла в мене з-пiд пахви термометр.
- Тридцять шiсть i один. Що я казала? Тепер уже пiде на поправку. А як нiжка, болить?
А я й забув зовсiм про ногу. Ворухнув нею - болю майже не було, тiльки вiдчув, що вона туго забинтована.
- Слава богу, нема перелому. Вивих. I трохи зв'язки... Медичка сказала, через два тижнi у футбола гулятимеш.
Рипнули дверi, i над клямкою вистромилась розпатлана, не зачесана ще голова Павлушi. Обличчя спершу витягнуте, непевне якесь, а потiм враз розпливлося в усмiшцi:
- Драстуйте... Можна?
- Та заходь, заходь, чого там, - усмiхнулась мати. - На поправку пiшло.
- Я ж казав, я ж казав, що сьогоднi краще буде, - Павлуша пiдiйшов до лiжка. Вiн аж свiтився весь радiстю i привiтом.
- Здоров, старик! Ну як?
- Нiчого... - усмiхнувсь я, тамуючи радiсть.
I замовкли обидва. При батьках розмова не клеїлась.
- Ой, у мене ж там молоко! - сплеснула мати руками й побiгла у кухню. Батько пiшов у спальню одягатись. Пiдвiвся, крекчучи, з стiльця й дiд:
- Ну, балакайте собi, старики, а я, молодий, до працi пiду, - i почовгав у двiр.
- Сiдай, чого стоїш, - сказав я Павлушi. I вiн сiв скраю на лiжко.
Вiн сидiв i мовчав. Тiльки усмiхався i раз у раз пiдморгував менi. I я мовчав i усмiхався. I вiдчував, що я повертаюсь звiдкись здалеку-здалеку у знайомий i рiдний менi свiт - наче з далекої важкої мандрiвки додому. I рiдний менi цей свiт головне тим, що у ньому є Павлуша. Оцей-от кирпатий, з облупленим носом Павлуша, в якого так смiшно стирчить на макiвцi волосся.
Невже могло статися так, що вiн мiг не бути бiльше моїм другом? Це було б просто жахливо, незбагненне. Я не знаю, що б тодi було.
- Ну, як там, розкажи, - сказав нарештi я.
- Ну як? Нiчого. Все гаразд. Тiльки й балакають усi, що про тебе. Кого не зустрiнеш: "Як температура? Як нога? Який пульс?" Хоч бюлетень про твоє здоров'я вивiшуй. Як прем'єр-мiнiстр. Таким знаменитим став, що куди там.
- От iменно - бiльше нiкуди!
- Ну точно, я тобi кажу! Все село вже знає, як ти солдатiв привiв, як ти листи врятував. Баба Мокрина день i нiч за тебе богу молиться. Та що баба Мокрина - отець Гога у церквi за тебе молебень служив.
- Та ну тебе!.. Чи толком розкажи, як там...
- Ну, слово честi! Хлопцi заздрять тобi несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Вiн теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у водi загубив. I ставника сам собi пiд оком поставив, десь об одвiрок гецнувся вiд ентузiазму... А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, разпанахав зверху донизу. I навiть оком не зморгнув. Отак у розпанаханiй до самiсiнького вечора таскав людськi речi. А Антончик ледь не потонув. Вiн же, знаєш, плаває поганенько, а полiз у кошару вiвцi Мазниченковi рятувать. Такий, знаєш...
Павлуша глянув на мене й загнувся.
- Ну що ж... молодцi хлопцi, - зiтхнув я.
- Взагалi-то молодцi, звичайно, я й сам не думав... - Але . але всi вони пiгмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось iз них отак пiрнув би у затоплену хату через вiкно? Нi за якi бублики! Та що...
- Ага! - криво усмiхнувся я. - Ну добре... А як там взагалi?
- Взагалi нiчого... Порядок! Життя нормалiзується, як пишуть кореспонденти. Вiдновлюються комунiкацiї, вiдбудовуються пошкодженi об'єкти. Пiдприємства i установи працюють нормально - i сiльмаг, i перукарня, i лазня... Незважаючи на стихiйне лихо, колгоспники артiлi вчасно приступили до роботи - вийшли на поля i ферми. Коротше, в боротьбi з стихiєю радянськi люди перемогли... Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всiх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалi, я тобi скажу, хто таки молодцi - так це солдати. Як вони працюють - ти б бачив! Сила! Без них, я навiть не знаю... Якби не вони з своїми машинами... Ти навiть не знаєш, який ти молодець, що їх привiв. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село. Абсолютно!
- Та йди ти! I без мене їх би однак викликали. Секретар райкому при менi дзвонив уже полковниковi. Так що...
- Ну й що! Однак ти їх привiв. Ти! А хто ж! I чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..
Я усмiхнувся.
"Ех, Павлушо мiй дорогий! - подумав я. - Що це ти го-воришi Я люблю скромничати! От iменно! Вже що-що, а скромничати нi я, нi ти не любимо. Це всi знають. Швидше навпаки".
Але я не став з ним сперечатися. Менi так було добре, що ото вiн сидiв на лiжку i балакав зi мною! Так було радiсно, i я боявся, щоб вiн не пiшов.
А вiн нiби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато i сказав:
- Ну я пiду, мабуть... Тобi спокiй потрiбен...
- Та посидь, чого там! - стрепенувсь я.
- Та я б посидiв, звичайно... Але ми, знаєш, домовились...
- Ну йди, - сказав я тихо й приречено.
- Та ти не ображайся. Я ще забiжу. Ти, головне, вiдпочивай, добре їж i видужуй. А я... Бо там, знаєш, ще все-таки... Ну, бувай!
- Бувай! - через силу усмiхнувсь я. - Вiтай там хлопцiв!
I вiдчув, як щось у горлi заважає менi говорити - наче галушка застряла.
- Я ще до обiду забiжу обов'язково! - бадьоро вже з порога гукнув Павлуша i побiг.
Вiн навiть не сказав, з ким i про що вiн домовився i що ж там все-таки...
Значить, ясно з ким! З нею! Побiг її порати Ех!..
А чого обов'язково її? Може, й не її зовсiм. Що, нiчого зараз робити в селi, чи що! А ти хотiв, щоб вiн бiля тебе нянькою сидiв! Побiг собi хлопець у справах якихось, а ти вже розкис. Ковтай оно лiки i не мороч голови. Цiкаво, а ти б сидiв бiля його лiжка? Згадай, як ото Яришка хворiла i мама просила коло неї посидiти. Як ти нудився! От i не видумуй. Не видумуй. Не виду...
Зненацька лiжко моє хитнулося, м'яко зрушило з мiсця i попливло, погойдуючись, до вiкна...
Я не здивувався, не злякався, тiльки подумав: "Видно, i нас затопило. А вiд мене приховували, не хотiли хвилювати, бо хворий... Тому й Павлуша побiг - рятувати батькову бiблiотеку. У них же стелажiв з книжками - на двi з поло-виною стiни. Поки всi винесеш!.."
Лiжко моє випливло крiзь вiкно на вулицю. Навколо вже не видно було нi хат, нi дерев - нiчого, крiм бiлої, пiнистої води, з краю в край. Бiлої, як молоко. Я спершу подумав, що то туман стелеться так низько над водою. Але нi, то не був туман, бо видно було далеко, до самого обрiю. То була вода така бiла.
Раптом я побачив, що у водi, погойдуючись, пливуть великi бiдони з-пiд молока, i зрозумiв - залило молочну ферму i повивертало бiдони, i це навколо вода, змiшана з молоком.
Але чому моє залiзне лiжко не тоне?
I одразу прийшла думка - у мене лiжко-амфiбiя, вiйськового значення, i це тому, що в мене мати - депутат, усiм депутатам видають такi лiжка...
Бiлi хвильки хлюпочуть коло самої подушки, але не заливають її. Ну, звичайно, це молоко. Причому свiжiсiньке, парне.
Я вже гостро вiдчуваю його запах. I раптом чую голос матерi:
- Випий, синку, випий молочка.
I зараз голос батька:
- Вiн заснув, не буди його, хай...
Але я вже прокинувсь i розплющив очi.
Я випив молока i знову заснув.
Коли я прокинувся, був уже обiд. Я пообiдав (з'їв трошки бульйону i куряче крильце), полежав i знову заснув... I спав так до ранку.