Можна вiддати новi штани, черевики, сорочку зняти, все що хочеш, але випустити з рук пiстолет у перший день — не пiд силу. Як же його даси, коли сам ще не настрiлявся!
Але попорозстрiлювали ми хлопцiв — так попорозстрiлювали! Добряче! Вже ж i одiгрався я за всi свої страждання, якi менi довелося зазнати, бувши «шпигуном», «розбiйником», «бiляком» i взагалi «ворогом».
Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стрiляти «тiльки по неживих цiлях». Але потiм вирiшили, що й Стьопа Карафолька, i Антончик Мацiєвський, i Гришка Сало, i навiть Вася Деркач за характерами своїми абсолютнi трупи, i тому цiлком пiдпадають пiд рубрику «неживi цiлi».
Через якусь годину всi були мокрi як хлющi.
Спершу вони до цього ставилися байдуже i навiть пiд'юджували:
— Ану! Ану, поцiль на такiй вiдстанi! От i не поцiлиш, не поцiлиш! Ану!
А потiм, коли ми дуже вже влучно вцiляли, почали ремствувати:
— Та ну, перестаньте!
— Та годi вже.
— Досить! Ну!
А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцiлив йому в самiсiньку носяру, вирiшив раптом образитися i закричав:
— Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти розчвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рiк залишишся. Ось я скажу твоїй матерi!
Свиня вiн, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделiкатний чоловiк. Хiба можна людинi нагадувати такi речi, як переекзаменовка? Ховрашок!
Ява повернувся i пiшов з левади. Я плюнув у бiк Карафольки i пiшов за ним. Нi, не дали Явi забути про переекзаменовку, про те, що його чекає.
Але доля вирiшила все-таки вiдтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранцi Явинi батьки поїхали на кiлька днiв до Києва звiтувати про свою закордонну командировку на Виставцi передового досвiду. I дiд Варава не всгиг розказати про переекзаменовку.
Та все одно настрiй у Яви був кепський, пригнiчений.
— Гад я, барахольщик, — картав вiн себе. — Мати мене цiлує: «Синочку, синочку!» — подарунки менi, а я… Знала б вона, який я. Краще б одразу… Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислiдити, поки матерi нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув i взагалi… От, якби вислiдити…
Я невиразно мнякав.
— Мда… звичайно… але…
Я не вiрив у реальнiсть цього дiла.
Але на другий день пiсля вiд'їзду Явиних батькiв до Києва вiн прибiг до мене блiдий, як сметана, ледве дихаючи.
— Швидше… швидше… швидше…
Я вже думав — або пожежа, або землетрус, або футбол по телевiзору передають. Я саме вiдро тягнув з криницi. I вiдро назад шубовснуло з переляку, як вiн прибiг.
— Тю! Що таке?
— Гайда швидше! Вони йдуть у плавнi. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: «Щось довгенько нема дiла. Присохло. Чепуха получається». А Бурмило. «Да-да, пора кiнчать, поїдемо сьогоднi, я ж не винуватий, що застудився. Захворiв…» А Книш: «Так я до тебе зайду через пiвгодини й поїдемо…» Швидше, Павлушо! Я вiдчуваю, сьогоднi щось буде! Гайда,ну!
Вiн говорив так гаряче й переконливо, що моє вiдро, здається само вискочило, наполовину розхлюпане, з криницi, вмить опинилося на ганку, а ми з Явою, наче вистрiленi з рогатки, помчали вулицею.
Роздiл XI
Трагедiя в кукурудзi. I хто б, ви думали, нас врятував?..
Нам не довелося довго сидiти в кущах бiля Бурмилової хати Не минуло й кiлькох хвилин, як з хвiртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мiшком за плечима.
Бурмилова хата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попiд масивом гадючилась польова дорога.
Книш i Бурмило пiшли дорогою, а ми з Явою — понад дорогою, скрадаючись у кукурудзi. Та не пройшли ми й ста метрiв, як Книш раптом спинився i, чуємо, каже:
— Слухай, здається, за нами якiсь пацани ув'язалися.
— Де? Хай їм всячина! — здивовано пробасив Бурмило.
— Та отам у кукурудзi.
— Ану ходiмо навпрошки через масив. Заодно й перевiримо.
Ми з Явою гепнулися на землю i, мов зайцi, навкарачках дременули в глиб кукурудзи.
Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотiло навколо I не збагнеш, чи то од вiтру воно шурхотить, чи то хтось iде. Здавалося, Книш i Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять i розчавлять тебе, як жука-кузьку.
Вiдчуваючи в животi противне «ой-йой-ой», я бiг навкарачках все далi й далi. I коли вже геть-чисто пообдирав колiна, спинився й припав, хекаючи, до землi. «Бiльше не можу! Хай наступають!»
Але нiхто на мене не наступав.
Я полежав трохи, прислухаючись.
Ш-шу-шу… шрх-хр… шшшу-у… шу…
Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.
I не чути в тому шурхотiннi анi Книша, анi Бурмила, анi мого друга Яви.
А щоб побачити — й думать годi. Далi свого носа нiчого не бачу — суцiльне плетиво з кукурудзяного листя. Ох i густа ж кукурудза, густiша за всякi джунглi.
Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нiчого. Нiчогiсiнько. Де ж це Ява? Ми ж нiби поряд рачки бiгли.
— Яво! — кричу я, нарештi, пошепки.
Анi шеберхне.
— Яво! — кричу я трохи голоснiше.
Нiякої вiдповiдi.
Кинувся я в один бiк, в другий.
— Яво! — кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже прогавили — це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.
— Яво! — кричу я на повну губу. — Яво! Агов! Де ти?
— Цить! — чую нарештi десь далеченько сповнений таємничостi Явин голос. — Тихше!
— Та що «тихше»! — кричу я — їх уже давно нема! А я нiчого не бачу — така гущина! Не знаю, в який бiк iти.
— Повзи сюди!
Ява трохи помовчав, тодi гукає.
— Повзи ти сюди!
Порачкував я на Явин голос. Рачкував-рачкував — нема Яви.
— Яво! — гукаю нарештi.
— Агов! — чується десь далеко праворуч ( а то було лiворуч).
— Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, хай тобi! Не туди ти повзеш!
— Це ти, — кричить вiн, — це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.
— Та ну тебе' Повзи сюди!
— Це ти сюди повзи!
Отак перегукуючись, ми почали зигзагами пiдповзати один до одного. Нарештi я з розгону прямо носом у Явинi штани ткнувся.
— Тьху'
Ще трохи — i ми б розминулися.
Сiли одсапуємось.
— Розкричався! З тобою саме шпигунiв ловити! — сичить крiзь зуби Ява — 3 тобою тiльки тарганiв на печi ловити, а не шпигунiв!
— Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибi, що вони нас не подавили, як блощиць.
Ява враз пiдхопився.
— Пiшли! Пiшли швидше на дорогу. Може, ще и встигнемо В усякому разi, я знаю, де в плавнях шукати.