Перший на землю ступив «товариш Собакевич» — кудлате, капловухе руде цуценя, а тоді вже Ява.
Я одразу побачив, що цуценя — не з нашого кутка. У себе ми всіх собак до одного знали — від здоровеннецько-го діда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, сліпих іще цуценят баби Меланчиної Жучки.
— От хотів би я знати, хто його туди вкинув,— сердито проскрипів Ява.— Ноги б повисмикував!
— Якийсь фашист хотів позбутися,— сказав я. Цуценя, схиливши набік голову, глянуло спершу на Яву, потім, перехиливши на другий бік, глянуло на мене і заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство відбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.
— Гайда на річку! — сказав Ява.— Треба помити Собакевича — бач, який!
Те, що він Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка,— не викликало вже ніякого сумніву. Ім'я, жартома дане йому Явою у смердючій темряві колодязя, пристало до нього одразу й назавжди.
Ми побігли до річки.
Підводний човен з плоскодонки навічно потонув у забутті...
РОЗДІЛ II
«чЬ«^ЛіД>^ЛЛфнЛ/Ос!..»
— Рень і Завгородній! Вийдіть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисципліни! Порушуєте мені навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! — Галина Сидорівна вся аж кипіла (здавалося, що в неї навіть пара йде з рота).
Ми покірно потеліжилися за двері.
У коридорі Ява розстебнув сорочку, нахилився, і Соба-кевич вискочив з його пазухи на підлогу й заметляв хвостом, ніби нічого не сталося.
— Теж іще! — докірливо сказав йому Ява.— Не міг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу. Чого вискочив, як Пилип з конопель?
Собакевич винувато схилив голову набік. Мабуть, він зрозумів, що підвів нас.
Галина Сидорівна спитала мене урок. Я встав, пригадуючи, знаю я його чи не знаю. І за звичкою штовхнув Яву — підказуй, мовляв. І тут Собакевич, що сидів у Яви за пазухою, вистромив через розстебнений комір голову і на весь клас: «Гав!» У класі — регіт.
І Галина Сидорівна, звичайно, образилась ■— кому приємно, щоб на нього гавкали? Вона дуже сувора, Галина Сидорівна, і дуже любить нас виховувати.
— Нічого, переживем,— сказав Ява.—■ Не могли ж ми його лишити напризволяще. Щоб знову хтось у криницю вкинув.
Вже виходячи надвір, я побачив на табуретці біля дверей шкільний дзвоник. Баби Марусі, що керувала дзвоником, калатаючи ним з уроків і на уроки, не було видно. Рішення прийшло блискавично. Я злодійкувато озирнувся — цуп! — і дзвоник уже в мене під сорочкою.
— Хай учаться, як такі розумні! — підморгнув Яві.— Не треба їм перерви. Обійдуться.
— Молодчинка! — похвалив мене Ява. І наче хто кухоль теплого молока вилив за пазуху — то радість теплом розлилася в грудях: не часто мене Ява хвалить.
Ми — хаміль-хаміль — і в кущі бузкові за школою. У самісіньку гущину забрались, аж під стіну сараю. Темно тут, затишно — надійне місце.
— Хай тепер найдуть! Ото паніка буде! Не кінчаться сьогодні уроки. Аж до завтра вчитимуться! Хи-хи! Без дзвоника вони як без рук. У навчальному процесі дзвоник — основна річ,— сказав я, виймаючи з-під сорочки шкільне калатало.
— Це ти красиво придумав! Молодчинка! — мовив Ява і взяв у мене з рук дзвоника (я відчував, що йому було трохи прикро, що то не він придумав,— він звик усе сам придумувати).
— Знаєш що! — стрепенувся він раптом.— Ми його Со-бакевичу на шию привісимо. Га?
— Здорово! — сказав я. Хоч і не второпав, для чого це треба. Але я був би останньою свинею, аби не сказав, що це здорово (він же мене хвалив!).
— У тебе нема якоїсь шворки абощо? — спитав Ява.
Кинувсь я по кишенях:
— Нема.
— От чорт! І в мене нема. Слухай, а давай пасок.
— Отаке... А штани?
— Тож не назовсім. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейці, я б хіба...
Позаяк я був сьогодні «молодчинка», відмовлятись просто не мав права. Зітхнувши, я зняв паска, і Ява ловко почав прилаштовувати дзвоника Собакевичу до шиї.
— Здорово! От здорово мй придумали! — повторював він.
І раптом... Раптом за стіною сараю ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакеви-ча, про все на світі. Сарай то був уже не шкільний. Просто він задньою своєю стіною виходив у шкільний сад, у ті зарості бузку. Сарай належав дядькові Бурмилу, завзятому рибалці, що жив одинаком і майже весь час пропадав у плавнях на риболовлі.
Ми аж влипли в стіну сараю, притуляючись вухами до кострубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило і Книш, колгоспний шофер, що жив по сусідству з Явою.