— Учні з села Васюківки, що приїхали на екскурсію до Києва, Рень і Завгородній, вас чекають на виході з станції «Дніпро»!
Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги підкосилися. Так це було несподівано. Нам здалося, ніби всі оті сотні людей, що на станції і внизу на набережній юрмляться, всі одразу на нас подивилися.
І ми враз зробилися маленькі-маленькі і наче голі. Вперше у житті наші прізвища назвали по радіо.
— Не бійсь,— отямився нарешті Ява.— То, напевно, Галина Сидорівна. Розшукує нас. Гайда!
Ми подріботіли до виходу.
Зирк-зирк: ні Галини Сидорівни, ні наших — і духу нема. А стоїть здоровеннецький вусатий міліціонер. Угледів нас і одразу:
— Стоп! — руку підняв.— 3 Васюківки? Рень і Завго-родній? Вас мені й треба. Пішли.
От тобі й «не бійсь!». Попалися! За хуліганську нашу поведінку у «Динамо», за оті вудлища проклятущі!
Прикипіли мої ноги до землі і якісь ватяні зробилися — от-от на підлогу сяду.
— Ну пішли, чого ж ви,— обернувся міліціонер.— На руках мені вас нести, чи що!
Ледве я з місця зрушив.
Вийшли ми з метро, дивимось — стоїть синя машина з червоною смугою на боці, і на тій смузі написано: «Міліція». І веде нас міліціонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: «Сідайте», а сам — біля шофера. Зняв трубку (радіотелефону) і говорить:
— Товаришу лейтенант! Доповідає старшина Паляничко. Хлопців знайшов. Везу на оперативній машині куди треба.
Ми так і обімліли. Ну все! «Куди треба». У тюрму, значить, везе. Пропали ми.
Нам би оце зараз плакати, казати: «Ми більше не будемо, одпустіть», а ми — ані слова. Горді ми!
Один до одного попритулялись, їдемо і крізь заґратоване віконце на Київ востаннє дивимось. Закосичився Київ прапорами і святковими транспарантами. Першотравень же післязавтра. Всюди люди веселі, усміхнені, вільні. А ми... у тюрму їдемо. А справжні шпигуни на свободі ходять. І так нам прикро стало — хоч плач.
— Ех ви! — не витримав Ява.— Не тих ви взяли, кого треба!
— Тобто? — обернувся старшина.
— От вам і «тобто»! — закопилив губу Ява.— Може, ми за справжніми шпигунами стежили...
— Ну?! — ліва брова старшини вигнулася у знак запитання.
— От вам і «ну». Може, вони тільки що акваланг купили... для підводного плавання...
— Ого!
— От вам і «ого»! Може, вони гестапівський архів з дна підніматимуть.
— Ясно! «Акваланги на дні»? Бачив. А хто вони, шпигуни ваші? Звідкіля взялися? З-за океану?
— З нашого села.
— Ага, місцеві, значить. Колгоспники. Як прізвища?
Ява розгублено глянув на мене. Він уже шкодував, що почав цю розмову. Міліціонер говорив глузливо, видно, не вірив жодному слову.
— Як же прізвища шпигунів ваших? Га? — усміхаючись, повторив старшина.— Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволяє? Га? Чого мовчите?
Раптом машина зупинилася.
— Ну, приїхали. Вилазьте, шерлоки холмси,— сказав старшина Паляничко.
Вилізли ми. Тюрму очима шукаємо. Щось не видно. Праворуч церква, а прямо — великий сірий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Києві така тюрма?
Тільки встигли ми про це подумати, як міліціонер і каже:
— Оце, хлопці, Історичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходімо пошукаємо їх. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсім загубилися.
«Так он воно що! — радісно попідстрибували наші душі.— Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко? А в музей, до Галини Сидорівни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловік!»
— І не переживайте, хлопці,— заспокоїв нас хороший чоловік.— Я вашій учительці скажу, що ви стежили за
шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж діло серйозне! Державне!
— Не тре...
— Не ка...— одночасно вигукнули ми. А що як... На все село засміють. І нащо Ява сказав!
— Він... по... пожартував,— зиркнувши на Яву, поспішно сказав я.
— Умгу! — похнюпившись, підтвердив Ява.
— Ми просто хотіли... хотіли...— я ніяк не міг придумати, що ж ми хотіли.
— У Дніпрі скупатися,— підхопив Ява.— Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорівна не дозволяє. А у нас же Дніпра нема. А Дніпро ж, знаєте...
— Знаю,— усміхнувся старшина.— Ну, гаразд. Бачу, хлопці ви ловкі, вигадливі... Сам колись таким був. Тільки брехати не треба. Пішли.
Піднялися ми по східцях на майдан, що перед музеєм. На землі щось камінням викладено — наче велетенські « класи ».
— Оце,— каже старшина,— найдревніше в Києві місце. Тут понад тисячу років тому Десятинна церква стояла. Це її фундамент.
Навшпиньках пройшли ми по тому фундаменту. А за фундаментом велика трикутна галявина, кущами рівненько обсаджена, і посередині галявини — ми навіть очам не повірили — здоровеннецька копиця сіна. У центрі Києва на найдревнішому місці — копиця сіна, як у лузі. От здорово! І така нам та копиця мила, наче привіт з рідної Васюківки. Дивимось, а за копицею, біля самого входу в музей, гармати стоять, п'ять гармат.