І вже каявсь я, і картав себе. Та вертатися в село було б безглуздям. Люди гинуть. Кожна хвилина дорога. Аж ось і посадка. Я в'їхав на «глеканку». Вітер одразу відпустив мене. Він пішов верхом, з шаленим свистом чешучи настовбурчені чуби струнких сосонок. Але тепер увесь час мені доводилося пильнувати, щоб не наскочити на пеньки. Бо як наскочиш та зробиш «восьмьорку» — тоді все. І, вшнипившись у «глеканку», так я й не вгледів, чи є прапор на вишці, чи нема.
Десь тут уже дот на узвишші, за дубами, невидимий у темряві: я виїхав на «генеральську» дорогу. І як про щось далеке і примарне, подумав про ті інструкції, що лежать там, у розколині над амбразурою. Та цю думку враз витіснив спогад про відчайдушний пронизливий крик: «Рятуйте!», що й зараз дзвенів у мене у вухах. І я ще дужче натиснув на педалі.
Хто був у лісі вночі у негоду, коли гуде, завиває скаженим вовком у кронах вітер, коли стогнуть людським голосом дерева, коли десь щось гухкає, свистить, тріщить, ламається, падає, перекидається, реве, лютує і шаленіє — той знає, що то таке. То страшне.
Але, присягаюсь вам, я не відчував того страху. Десь із глибини спливла навіть думка: «Чому мені не страшно?» Та я одразу забув про це думати. Я був весь якось націлений уперед і тільки вперед. Я думав тільки про те, щоб їхати швидше, швидше, швидше... Я думав тільки про свої ноги, що крутили педалі і вже страшенно боліли від напруження, і про дорогу, про оті нескінченні корчі, ямки, горбочки — щоб не наскочити, не натрапити, обминути.
С^ОірМлАлМ. ЛАДТТлІЛ,ЧЛ^Ь
Коли я раптом вискочив нарешті на галявину до тої арки і шлагбаума, освітленого ліхтарем, то якось не одразу втямив, що вже приїхав.
Вартовий помітив мене і гукнув:
— Стій! Хто такий?!
Я під'їхав упритул до шлагбаума.
— Мені начальника... Головного... Будь ласка... Дуже треба. Негайно...— Я вагався, говорити вартовому чи ні: однак же він не вирішує, а що, як не захоче покликати офіцера.
— Що сталося? Тільки повернулися з навчань. Троє діб... Може, вранці?
— У нас село заливає,— видихнув я.
— Стривай. Зараз.— Вартовий кинувся до будки, схопив телефонну трубку.— Товаришу капітан! Доповідає вартовий на прохідній єфрейтор Єфимов. Тут хлопець приїхав. Каже, у них село заливає... Єсть! — Він обернувся до мене: — Давай он до тієї палатки!
Я пірнув під шлагбаумом і поїхав до палатки. Назустріч мені вже виходив високий офіцер з червоною пов'язкою на рукаві.
— Що таке?
Хекаючи і затинаючись, я розказав йому про наше нещастя — і про хати, що по самісіньку стріху затоплені, і про те, що човни позносило і дроти електричні позривало, стовп повалило, і про те навіть, як трактори буксують, не можуть підтягти колоди для плотів...
— Ясно,— сказав капітан.— Ходімо. Доведеться будити полковника. Хоч і жаль — годину всього, як ліг, тільки оце з походу повернулися. Та нічого не вдієш — тут така справа, що...
Ми пройшли кільки палаток і біля однієї зупинились. Капітан пригнувся і пірнув у неї. За мить палатка освітилася зсередини жовтим світлом і на брезенті заколивалась довга химерна тінь.
— Товаришу полковник,— почувся голос капітана.— Вибачте, що турбую, але справа серйозна. У сусідньому селі повінь. Затопило хати, потрібна допомога.
Хтось (очевидно, полковник) прокашлявся і мовив густим, неквапливим басом:
— Значить, так... Підніміть поки що офіцерів — начштабу, начартилерії, транспортників, командирів мотострілецьких батальйонів... Інших не треба. Хай відпочивають.
Мені враз перейняло подих. Вчулося, що ніби це той самий голос, що говорив зі мною по телефону.
— Хто сповістив про повінь?
— Хлопчик, товаришу полковник. На велосипеді примчав...
— Хай зайде.
З палатки вийшов високий капітан:
— Зайди, з тобою полковник хоче поговорити.
Я зайшов у палатку. На вузькому залізному ліжку сидів, натягуючи чоботи, огрядний лисуватий чоловік. Він був уже в галіфе, але ще в майці. І мені зразу впала у вічі якась дивна невідповідність: обличчя в нього було немолоде, у глибоких зморшках, із сивими скронями і засмагле, аж чорне, а тіло, навпаки, білісіньке, чисте, молоде, з опуклими, як у борця, налитими силою м'язами, і шия теж, як у борця, товста і дужа. І таке було враження, що та голова не од того тіла.
— Драстуйте,— привітавсь я.
— Здоров. Сідай. Ну, розказуй, що там у вас.
Я сів на лаву біля столу і став розказувати.
Поки я говорив, він вдягнув кітель, що висів на стільці коло ліжка,— з полковницькими погонами і кількома рядами орденських колодок на грудях.