І одразу впізнав Павлушу. Я впізнав би його навіть без прожектора, у темряві... На дні човна лежав добре відомий мені червоний надувний гумовий човник, якого подарував Павлуші торік його київський дядько. Цей ловкенький одномісний човник, що не тонув, хоч як перекидався, викликав заздрість у всіх наших хлопців. Ясно — Павлуша дістався на своєму надувному до верб, де в'язалися човни всього села, знайшов там човна, якого чудом не знесло і не потопило (бо, мабуть, довгий і міцний був ланцюг), і тепер пливе рятувати людей. От молодець! Ну молодець! Хвацький усе-таки хлопець!
Що б він про мене там не думав, що б не балакав, як би не ставився до мене, а я об'єктивно... Люблю правду! Молодець! Молодчинка! Справжній, геройський кадр!
А я?.. Ех!.. Катаюся собі на амфібії розчудесній, яку й атомна бомба не потопить. Теж мені геройство!..
Ми саме підпливали до крайньої хати. Власне, до двох крайніх хат, що стояли поряд, в одному дворі. Це було обійстя баби Мокрини. Одна хата була стара, похила, під стріхою. Друга — то був новий, недобудований цегляний будинок, на якому не було ще й даху, тільки біліли голі свіжотесані крокви.
На старій хаті верхи на стрісі, обхопивши руками димар, сиділа баба Мокрина. А дві її здоровеннецькі, немолоді вже, але незаміжні дочки, з якими вона жила, були на горищі недобудованої кам'яниці — стояли там, тримаючись за крокви, обабіч плямистої рудої корови.
Розсовуючи крони славнозвісних яблунь баби Мокрини (здорові, як кавуни, донешти, падаючи просто в машину, загупали об дно), ми запливли у двір і, розвернувшись, стали так, що носом уперлися в стіну хати, а задком пришвартувалися до кам'яниці.
— Корівоньку, корівоньку спершу! Корівоньку, люди добрі! — загукала баба Мокрина.
Водій скерував прожектора на кам'яницю. І всі ми посунули туди — і Пайчадзе, і солдати, і я з ними. Від горища до машини було метрів півтора, не більше, та корова — не кицька, стрибати не вміє, і за карк її не візьмеш, щоб зсадити вниз.
— А як ви її туди випхали? — спитав Пайчадзе бабиних дочок.
— Та по сходні ж, по сходні,—■ пробасила одна.
— Десь її змило,— пробасила друга.
Сходня — то такі дошки з прибитими до них поперечними планками, по яких, як по сходах, піднімаються на будівництвах робітники, коли ще сходів нема.
— Доведеться на вірьовках, товаришу старший лейтенант,— промовив один із солдатів, і тільки тепер я з подивом пізнав знайомого мені Митю Іванова. Тю! От же ж! Скільки їхав разом і не помітив, що то він. Темно, та й мовчали вони всю дорогу, не до балачок було. А онде ж і друг його, здоровань Підгайко. От же ж! Наче навмисне!
— Да, доведеться на вірьовках, да,— погодився Пайчадзе.— Айда!
Один по одному солдати почали видряпуватися на горище. Я сунувся був і собі, та Пайчадзе раптом узяв мене за руку:
— Сиди, сиди! Ми вже якось самі, да! Заважатимеш тільки...
Кров кинулася мені в обличчя. Хлопчаком мене вважає, оберігає, щоб чого, бува, не трапилось. І Павлуша ж, мабуть, чув. Оно темніє човен його попід стіною хати — підплив, дивиться: ніколи ж не бачив амфібії отак близько і в дії.
Замукала стривожено корова — солдати вже обв'язували її вірьовками.
— Обережненько! Обережненько! — зойкнула на стрісі баба Мокрина.
— Та не гавкайте, мамо! — роздратовано гукнула котрась із дочок.
— Без вас зробиться! Сидіть собі нищечком! — підкинула друга.— Спокою од вас нема!
— От бачите, люди добрі, які в мене діти! — забідкалась баба Мокрина.— Рідну матір за боже пошиття не мають!
І раптом голос її набрав сили й металу:
— Отож Господь Бог наслав кару на землю за те, що до мене діти погано ставляться!.. Потоп! Потоп! Розверзлися хлябі небесні. Потоп! Ото маєте, маєте!
«Щось баба явно передала куті меду,— подумав я.— Якби Бог навіть і існував на світі, не став би він заради однієї баби та її сімейних стосунків витрачати стільки пороху і енергії. Дуже вже неекономно. Обійшовся б чимось скромнішим. А то чого це стільки людей має страждати через одну бабу!»
— Та цитьте, мамо!
■— Без вас весело, а тут ще ви дзявкаєте! — знову закричали дочки.
Баба Мокрина замовкла, хлипаючи і постогнуючи. І мені стало жаль її. Свинуваті-таки в неї діти. Щоб отак розмовляти з мамою, яка вона там не є! Хіба так можна? Якби я своїй матері таке сказав, я б собі язика відрізав! Може, та баба Мокрина тому і в Бога вірить, що в неї такі діти... І соромно стало мені за мою «антирелігійну війну» з нею.
— І пожаліти, і захистити нікому...— простогнала баба Мокрина і раптом зойкнула: — Ой, лишенько! Ой, забула! Забула! За іконою... О Господи!