Ой-йой! Як там облігації або гроші, то, може, з них уже каша у воді розкисла. Ану треба глянути! Розстебнувши ґудзика і відстовбурчивши кишеню, я обережно витяг пакуночок.
— Та ти що — таки дістав? — здивовано вигукнув Павлуша. То ж він був певен, що я не дістав, і заспокоював мене: «Дідько з ним! Хай горить синім полум'ям!» А воно, бач... Мені було страшенно приємне його здивування. Навіть кров у голову вдарила. Вже тільки заради цього варто було пірнути і зазнати всіх отих прикрощів. Кращої похвали, ніж це Павлушине здивування, для мене не було.
Але скромність не дозволила показати, що мені приємно. І я сказав: «Та!» — і махнув рукою,—- мовляв, що ж тут такого?
— Ану, присвіти ліхтариком,— попросив я Павлушу і почав обережно розгортати пакуночок — газету, у яку було щось загорнуто. Мокра стара газета не стільки розгорталася, скільки відпадала м'якими, невагомими клаптями. Нарешті газета чи то розгорнулась, чи то розпалася і ми побачили скручені руркою якісь папери, пописані олівцем. Я схилився нижче і прочитав на згині: «...знову в бій. Бережи донечок наших і себе. Цілую. Михайло...»
Я підвів очі на Павлушу. Павлуша теж уже встиг прочитати і хитнув головою.
То були листи. Фронтові солдатські трикутники. То були листи з фронту чоловіка баби Мокрини, що загинув, визволяючи Прагу, в останній день війни, в День Перемоги, дев'ятого травня сорок п'ятого року. Скільки минуло відтоді, а в селі й досі часто згадували про цю незвичайну, таку, як казав мій дід, нефортунну загибель дядька Михайла Деркача. Розповідали, що то був дуже веселий, дотепний, дуже хороший чоловік. І завзятущий садівник. То він насадив цей багатий сад перед війною, так і не скуштувавши його плодів. А тепер деякі дерева вже й повсихали...
І те, що я мало не втопився, саме рятуючи фронтові листи дядька Михайла, який загинув в останній день війни, і те, що зараз отам, попід хатою, саме солдати рятували людей, худобу і майно,— все це набуло для мене якогось особливого змісту. Я відчув себе так, наче я теж належу до армії, наче я беру участь у справжній військовій операції і зараз зробив щось таке, що, може, робили на фронті, щось гідне бійця. І гордість радісно залоскотала під серцем.
І я вже ні крапельки не шкодував, що пірнув по ті листи. Тільки подумав: «Бережи донечок наших...», а вони, бач: «Не гавкайте, мамо». І стало мені ще дужче жаль ту стару нещасну бабу Мокрину, яка сиділа зараз верхи на стрісі і плакала, думаючи, що листи її чоловіка загинули, і, може, згадуючи його і картаючи себе за те, що забула про них...
Добре, що дядько Михайло олівцем листи писав. Якби чорнилом, розповзлося б, а так висохне — і все.
— Ходімо зразу їй оддамо,— сказав я.
Ми підвелися.
— Я отуто, через горищне вікно вліз,— розповідав Павлуша.— Але по мокрій стрісі вгору не подерешся.
Павлуша провів ліхтариком, освітлюючи захаращені різним мотлохом, засновані павутинням кутки горища. О! За комином стояла драбина (он вона де!), а вгорі у стрісі зяяла дірка, через яку, певно, й вилізла баба Мокрина.
— Ти давай лізь, а я посвічу,— сказав Павлуша.
— Ні, давай разом,— мовив я. Мені не хотілось розлучатися з ним навіть на мить.
— Ну, давай,— не став він заперечувати. — Тільки лізь перший. Ти ж віддаватимеш.
І ми полізли.
Я перший.
Він за мною, присвічуючи ліхтариком.
Я так несподівано, мабуть, вигулькнув перед бабою Мокриною з тої дірки у стрісі, що баба злякано відсахнулась і швидко-швидко захрестилася, примовляючи: «Свят! Свят! Свят!» їй, певно, здалося, що то якась нечиста сила.
— То я, бабусю, не бійтеся,— проказав я і простягнув їй листи.— Нате ось!
Вона не одразу роздивилася, що я їй даю, і не одразу взяла. Тільки мацнувши рукою, видно, зрозуміла, що то, і, схопивши, піднесла до очей.
— О Господи! — промовила розпачливо і знову заплакала.— Ой синку, ой, як же це ти? О Господи!..
І так жалібно, так тужно вона це промовила, що в мене в самого защеміло в горлі. І я не міг нічого сказати. А може, й справді є таки Бог на світі. І це Він напоумив мене пірнути за листами. А потім і Павлушу напоумив урятувати мене... Треба буде ще розібратися у цьому складному питанні.
Зовсім близько позад мене почувся голос:
— Зараз, бабушка, зараз...
Я обернувся. На стріху піднімався по приставленій з машини драбині Митя Іванов. Корова вже була в машині, бабині дочки теж.
Уже розвиднілося. Дощ припинився. На затоплені хати й дерева лягав туман. У білому серпанку все виглядало ще незвичайніше.