Я раптом відчув, як замерз, як закоцюбли в мене ноги у мокрих штанях, як заклякли, задубіли руки. Від холоду аж боліло в грудях. Я відчув, що коли зараз якось не зігріюсь, то буде погано.
А там же в машині мій ватник. Вдягти, вдягти його швидше! Але... як же Павлуша? Якщо я полізу в машину по ватник, а вона рушить... Уже ж, здається, все забрали, оце тільки бабу Мокрину знімуть і їхатимуть. А Павлуша ж на човні, він човна не кине. І машина переповнена. Крім корови, підсвинка й курей, оно ще скільки клумаків, чемоданів, ящиків усяких...
Митя Іванов, обережно підтримуючи бабу Мокрину, вже допомагав їй спускатися у бронетранспортер.
— А де пацан, га? Пацан де? — почувся раптом знизу стурбований голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
Я мусив подати голос.
— Та я тут! — цокаючи зубами, веселіше гукнув я.— Ви їдьте, їдьте! Я на човні поїду, з Павлушею.
Спершу я це сказав, а вже потім усвідомив, що цим самим одрізав собі шлях до ватника і хтозна тепер, як зігріюсь. «Але там, мабуть, зараз однак ватника і не знайдеш за тими клумаками»,— заспокоїв я себе. І щоб не було вже ніяких сумнівів і вагань, зразу сунувся вниз — спускатися назад на горище. Павлуша, який терпляче стояв на драбині нижче мене і все чув, але нічого не бачив, крім моїх мокрих штанів, не встиг зорієнтуватись, і я трохи сів йому на голову. Та він навіть слова мені не сказав, а просто одразу став спускатися.
У >сАкїіі \<Л%. ОіЛу
Через горищне вікно ми перебралися в човен.
— Я п-погребу, б-бо з-змерз т-трохи,— процокотів я і взяв весло.
— Ану, стривай,— сказав Павлуша, знімаючи штормівку. На ньому була ловкенька брезентова штормівка на «блискавці», з каптуром.
— Та ну...— почав я.
Але він силою натяг на мене штормівку.
— Н-ну д-добре, я т-трохи... а п-потім оддам.
Зашморгнувши «блискавку», я взявся за весло.
Я так налягав на нього, наче хотів зламати. І вже через кілька гребків відчув, як пішло потроху тепло в руки і в ноги. Я гріб навстоячки, присідаючи і рухаючись усім тілом. Мені здавалося, що човен летить, як ракета. Але не встиг ще я і з саду вигребти, як навантажена, мов циганський віз, амфібія спокійнісінько «обштопала» нас і, показавши корму, з якої визирала плямиста меланхолійна коров'яча морда, зникла у тумані за кронами дерев. Ловка все-таки у нас техніка зараз в армії на озброєнні. Ич, як пре!
Я вигріб на вулицю і, вже не поспішаючи (бо трошки засапався), скерував човна попід садами вулицею.
Туман клубочився над водою, стаючи дедалі білішим, бо густішав і дедалі все більше розвиднювалось.
Зненацька з туману виринув, мало не наскочивши на нас, ще один бронетранспортер, на борту якого біліли великі, майже метрові цифри: 353 (на бронетранспортері старшого лейтенанта Пайчадзе, я помітив, був номер 351).
Триста п'ятдесят третій теж був завантажений доверху різним хатнім скарбом. Там стояло навіть піаніно, а на піаніно сиділа... Гребенючка. Помітивши нас, вона стріпнулася і, здається, хотіла щось гукнути, але не встигла — бронетранспортер уже проплив. Я глянув на Павлушу. Він дивився вслід машині розгублено, і в очах його був розпач і якась досада. Такими очима дивляться вслід поїзду, на який запізнилися.
І раптом я зрозумів. Він же ж, мабуть, поспішав до неї, хотів рятувати, спеціально човна роздобув. Може ж, мріяв винести її на руках із затопленої хати. Усі закохані в цілім світі про це мріють. І була ж така можливість.
Була. А через мене нічого в нього не вийшло. Запізнився. Через мене. Ото якби не рятував мене, може б, і встиг. А так — запізнився...
І я відчув, що я мушу зараз щось зробити.
— Слухай,— сказав я,— а давай завернемо туди. Там, напевне, ще щось треба забрати. Точно.
І, не чекаючи його згоди, я повернув човна туди, звідки тільки що виплив триста п'ятдесят третій,— до хати Гре-бенюків. У Гребенюків була нова велика хата — торік поставили. Не хата, а будинок — просторий, гостроверхий, під черепицею, з широкими, на три шибки вікнами, з візерунчастою скляною верандою. І тому що він був на високому фундаменті, залило його тільки до половини. Вікна були відчинені навстіж, і всередину можна було просто заїхати човном. Я так і зробив.
— Пригинайсь,— сказав я Павлуші і сам присів, скеровуючи човна просто у вікно.
Це було так дивно — запливати човном у хату. Ніколи мені ще не доводилося запливати у хату човном.
Хата була майже порожня. Тільки великий буфет з голими полицями відсвічував у воді дзеркалами та посеред кімнати плавав догори ніжками зламаний стілець.
Гребенюк був дуже хазяйновитий, енергійний дядько, до того ж мав, крім Ганьки, двох синів-парубків. І, звичайно, вони змогли дати собі раду. Випхали всі речі спершу на горище, а тоді повантажили на машину. І тепер я подумав, що Павлуші, чесно кажучи, ні на що було розраховувати. Ніхто б йому не дав виносити Гребенючку на руках з хати. Хіба б, може, човном скористалися (якби солдатів не було). І всю активну роботу по врятуванню робили б батько і брати, а мій Павлуша в кращому випадку подавав би речі з горища у човен. А то могли й відправити його додому на отому надувному човнику, щоб не кру-