А де ж це Павлуша? Щось довго його нема. А що, як побачив він свою Гребенючку і вилетів я йому з голови? Бо вона ж нещасна, потерпіла, її треба пожаліти. І він її жаліє і заспокоює, як тільки може. І забув він і думати про мене. І не прийде більше.
Від цієї думки так мені стало тоскно, що світ потьмарився. І така мене взяла злість на Гребенючку, що я аж зубами скреготнув. Ну, все ж вона, все ж лихе через неї! Ну, не прискіпуюсь я. Ну, через неї, точно ж! Ну, через кого ж я ще лежу, потерпаю, як не через ту капосну Гребенючку! Через кого ноги збувся, ворухнутися не можу? Через неї. Хотів же врятувати для неї собаку якусь, щоб радість їй була. Коробочку, бач, ювелірну з коштовностями нагледів. Бодай би згоріла та коробочка, і та шафа клята, і та хата вся разом з Гребенючкою!..
І раптом мені зробилося жарко, так жарко, наче мої прокльони на мене обернулися і не коробочка та, і не шафа, і не хата вся разом з Гребенючкою, а сам я горю синім полум'ям.
Хочу скинути кожуха дідового і ковдру з себе і не можу. Щось на мене навалюється, і давить, і пече несамовито, наче прес важенний. І щось у голові крутиться, крутиться, крутиться... І гуде. І я відчуваю якісь цифри у тому наростаючому руху, якесь шалене збільшення кількості, якесь неймовірне множество. І відчуваю, що нема вже мені виходу з того множества. І що ось-ось у мене щось лусне і буде кінець...
Але ні, мука та не припиняється. І все крутиться на тій граничній кінцевій межі. І крізь те кружляння чую я враз голос Павлуші, але не можу збагнути, що він говорить. І голос медички, і ще чиїсь голоси...
А потім усе в моїй голові сплуталося, і я вже нічого не пам'ятав...
^£0|о0^Л. СиДЛ, 1 ^ІІЛ^ОкЛОумЬ.
Чого ‘бонЛЛ, *£оі \ллЛІСІ >с0р0ИД.1^
Я прохворів понад два тижні.
Вже потім Павлуша мені розказував, що коли він привів медичку (він дуже довго не міг її знайти, бо потерпілих розмістили по всьому селу і вона моталася з кутка в куток), то я лежав, розкинувшись на постелі, червоний як мак, і від мене жаром аж пашіло. Медичка одразу сунула мені термометра під руку — було сорок і п'ять десятих. Я був без пам'яті і весь час повторював:
— Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!..
А хто «вона» — невідомо.
Я добре знав хто, але, звісно, нічого не сказав.
Прийшов я до тями лише на третій день. У хаті було так ясно, світло і тихо, як буває тільки під час хвороби, коли на ранок спадає температура.
Перший, кого я побачив, був дід. Він сидів на стільці коло мого ліжка й куняв. Мабуть, він сидів з ночі. Та тільки-но я ворухнувся, він одразу ж розплющив очі. Побачив, що я дивлюсь на нього, усміхнувся і поклав шкарубку жилаву руку мені на лоба:
— Ну що, синку, видряпуєшся? Полегшало трохи, милий, га?
Це було так незвично, що я мимохіть усміхнувся. Дід зроду не казав мені таких слів. І рука ця чи не вперше за все життя торкнулася мого чола. Здебільшого вона торкалася зовсім іншого місця, і зовсім не так ніжно. Батькові й матері завжди було ніколи, і виховував мене дід. Виховував по-своєму, як його колись у дитинстві ще за царату виховували. Я, звісно, виступав проти такого виховання і доводив, що то дореволюційний жандармський метод, засуджений радянською педагогікою. Але дід давав мені потиличника і казав: «Нічого-нічого, зате перевірений. Скільки великих людей ним виховано! І мовчи мені, сатано, бо ще дам!»
А тут, бач, «синку», «милий»...
Почувши дідові слова, з кухні вибігла мати.
— Синочку, любий! — кинулася до мене.— Краще вже, правда?
Вона притулилася губами до моєї скроні (мама завжди
так міряла температуру і мені, і Яришці і завжди вгадувала з точністю до десятих):
— Тридцять шість, не більше. Ану поміряй! — Вона сунула мені під пахву термометр.
Із спальні зашльопав босими ногами батько, заспаний, у самих трусах — тільки прокинувся.
На обличчі його була розгублена усмішка.
— Ну як? Як?.. Го-го, бачу — видужуєш, козаче!
— Та цить! Розкричався! — гримнула мати.— Від такого крику в нього знов температура підскочить.
Батько одразу втягнув голову в плечі, навшпиньках підійшов до ліжка і, схилившись, пошепки сказав:
— Вибачай, то я од радості.
Я усміхнувся — вперше в житті не я в тата, а він у мене просив вибачення.
— Ну, як там затоплені? — спитав я і сам не впізнав свого голосу, ледь чутний він був — наче з погреба.
— Та нічого, все гаразд. Вода вже спадає. Люди починають у хати повертатися. Все гаразд.
— Жертв нема?
— Та слава Богу, обійшлося. Люди всі цілі. Так дехто подряпався, попростуджувався, а серйозного нічого. Трошки тільки худоба постраждала. Та й то небагато. В кого коза, в кого підсвинок, трохи птиці... А корови всі порятовані і добро...