— І все завдяки солдатам, хай їм сонце світить! — встряла мати.— Якби не вони, хтозна, що б і було.
— Да, техніка тепер в армії могуча,— мовив дід.
— І кажуть, то ж ти їх привів,— мати ніжно поклала мені руку на чоло.
— Не знав я, що такого сина геройського маю,— наче з трибуни сказав тато.
— Та!..— Я одвернувся до стіни і відчув, як сипонуло мені жаром в обличчя, аж сльози виступили.
Все говорилося ніби щиро, але голоси в батьків такі вже були лагідні, аж надто. Такими голосами з каліками розмовляють, з нещасними.
«Це вони тому, що я хворий».
Дід кахикнув і сказав:
— А друзяка твій учора цілий день просидів тут біля тебе. І не їсть нічого, аж схуд... От побачиш, зараз прибіжить.
Спасибі, діду! Мудрий ви. Знали, що сказати! Як вивести мене з того стану незручного.
Мати витягла в мене з-під пахви термометр.
— Тридцять шість і один. Що я казала? Тепер уже піде на поправку. А як ніжка, болить?
А я й забув зовсім про ногу. Ворухнув нею — болю майже не було, тільки відчув, що вона туго забинтована.
— Слава Богу, нема перелому. Вивих. І трохи зв'язки... Медичка сказала, скоро у футбола гулятимеш.
Рипнули двері, і над клямкою вистромилась розпатлана, не зачесана ще голова Павлуші. Обличчя спершу витягнуте, непевне якесь, а потім враз розпливлося в усмішці:
— Драстуйте... Можна?
— Та заходь, заходь, чого там,— усміхнулась мати.— На поправку пішло.
— Я ж казав, я ж казав, що сьогодні краще буде.— Павлуша підійшов до ліжка. Він аж світився весь.
— Здоров, старик! Ну як?
— Нічого...— усміхнувсь я, тамуючи радість.
І замовкли обидва. При батьках розмова не клеїлась.
— Ой, у мене ж там молоко! — сплеснула мати руками й побігла у кухню. Батько пішов у спальню одягатись. Підвівся, крекчучи, зі стільця й дід:
— Ну, балакайте собі, старики, а я, молодий, до праці піду,— і почовгав у двір.
— Сідай, чого стоїш,— сказав я Павлуші. І він сів скраю на ліжко.
Він сидів і мовчав. Тільки усміхався і раз у раз підморгував мені. І я мовчав і усміхався. І відчував, що я повертаюсь звідкись здалеку-здалеку у знайомий і рідний мені світ — наче з далекої важкої мандрівки додому. І рідний мені цей світ головне тим, що у ньому є Павлуша. Оцей-от кирпатий, з облупленим носом Павлуша, в якого так смішно стирчить на маківці волосся.
Невже могло статися так, що він міг не бути більше моїм другом? Це було б просто жахливо, незбагненно. Я не знаю, що б тоді було.
— Ну, як там, розкажи,— сказав нарешті я.
— Ну як? Нічого. Все гаразд. Тільки й балакають усі, що про тебе. Кого не зустрінеш: «Як температура? Як нога? Який пульс?» Хоч бюлетень про твоє здоров'я вивішуй. Як прем'єр-міністр. Таким знаменитим став, що куди там.
— От іменно — більше нікуди!
— Ну точно, я тобі кажу! Все село вже знає, як ти солдатів привів, як ти листи врятував... Баба Мокрина день і ніч за тебе Богу молиться. Та що баба Мокрина — отець Гога у церкві за тебе молебень служив.
— Та ну тебе!.. Ти толком розкажи, як там...
— Ну, слово честі! Хлопці заздрять тобі несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Він теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у воді загубив. І ставника сам собі під оком поставив, десь об одвірок гепнувся від ентузіазму... А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, розпанахав зверху донизу. І навіть оком не зморгнув. Отак у розпанаханій до самісінького вечора таскав людські речі. А Антончик ледь не потонув. Він же, знаєш, плаває погано, а поліз у кошару вівці рятувать. Такий, знаєш...
Павлуша глянув на мене й затнувся.
— Ну що ж... молодці хлопці,— зітхнув я.
— Взагалі-то молодці, звичайно, я й сам не думав... Але... але всі вони пігмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось із них отак пірнув би у затоплену хату через вікно? Ні за які бублики! Та що...
— Ага! — криво усміхнувся я.— А як там взагалі?
— Взагалі нічого... Порядок! Життя нормалізується, як пишуть кореспонденти. Відновлюються комунікації, відбудовуються пошкоджені об'єкти. Підприємства і установи працюють нормально — і сільмаг, і перукарня, і лазня... Незважаючи на стихійне лихо, колгоспники артілі вчасно приступили до роботи — вийшли на поля і ферми. Коротше, в боротьбі з стихією наші люди перемогли... Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всіх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалі, я тобі скажу, хто таки молодці — так це солдати. Як вони працюють — ти б бачив! Сила! Без них, я навіть не знаю... Якби не вони з своїми машинами... Ти навіть не знаєш, який ти молодець, що їх привів. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село.