— Та йди ти! І без мене їх би викликали. Секретар райкому при мені дзвонив уже полковникові. Так що...
— Ну й що! Однак ти їх привів. Ти! А хто ж! І чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..
Я усміхнувся.
«Ех, Павлушо мій дорогий! — подумав я.— Що це ти говориш! Я люблю скромничати! От іменно! Вже що-що, а скромничати ні я, ні ти не любимо. Це всі знають. Швидше навпаки».
Але я не став з ним сперечатися. Мені так було добре, що ото він сидів на ліжку і балакав зі мною! Так було радісно, і я боявся, щоб він не пішов.
А він ніби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато і сказав:
— Ну я піду, мабуть... Тобі спокій потрібен...
— Та посидь, чого там! — стрепенувсь я.
— Та я б посидів... Але ми, знаєш, домовились...
— Ну йди,— сказав я тихо й приречено.
— Та ти не ображайся. Я ще забіжу. Ти, головне, відпочивай, добре їж і видужуй. А я... Бо там, знаєш, ще все-таки... Ну, бувай!
— Бувай! — через силу усміхнувсь я.— Вітай там хлопців!
І відчув, як щось у горлі заважає мені говорити — наче галушка застряла.
— Я ще до обіду забіжу обов'язково! — бадьоро вже з порога гукнув Павлуша і побіг.
Він навіть не сказав, з ким і про що він домовився.
Значить, ясно з ким! З нею! Побіг її порати. Ех!..
А чого обов'язково її? Може, й не її зовсім. Що, нічого зараз робити в селі, чи що! А ти хотів, щоб він біля тебе нянькою сидів! Побіг собі хлопець у справах якихось, а ти вже розкис. Ковтай оно ліки і не мороч голови. Цікаво, а ти б сидів біля його ліжка? Згадай, як ото Яришка хворіла і мама просила коло неї посидіти. Як ти нудився! От і не видумуй. Не видумуй. Не виду...
Зненацька ліжко моє хитнулося, м'яко зрушило з місця і попливло, погойдуючись, до вікна...
Я не здивувався, не злякався, тільки подумав: «Видно, і нас затопило. А від мене приховували, не хотіли хвилювати, бо хворий... Тому й Павлуша побіг — рятувати батькову бібліотеку. У них же стелажів з книжками — на дві з половиною стіни. Поки всі винесеш!..»
Ліжко моє випливло крізь вікно на вулицю. Навколо вже не видно було ні хат, ні дерев — нічого, крім білої, пінистої води, з краю в край. Білої як молоко. Я спершу подумав, що то туман стелиться так низько над водою.
Але ні, то не був туман, бо видно було далеко, до самого обрію. То була вода така біла.
Раптом я побачив, що у воді, погойдуючись, пливуть великі бідони з-під молока, і зрозумів — залило молочну ферму і повивертало бідони і це навколо вода, змішана з молоком. Але чому моє залізне ліжко не тоне?
І одразу прийшла думка — у мене ліжко-амфібія, військового значення, і це тому, що в мене мати — депутат, усім депутатам видають такі ліжка...
Білі хвильки хлюпочуть коло самої подушки, але не заливають її. Ну, звичайно, це молоко. Причому свіжісіньке, парне. Я вже гостро відчуваю його запах. І раптом чую голос матері:
— Випий, синку, випий молочка.
І зараз голос батька:
— Він заснув, не буди його, хай...
Але я вже прокинувсь і розплющив очі.
Я випив молока і знову заснув.
Коли я прокинувся, був уже обід. Я пообідав (з'їв трошки бульйону і куряче крильце), полежав і знову заснув... І спав так до ранку.
Уолі ІСінЛЛА^ЬІ я '^АОСЛ/иоу.
чог#Сібь<\[» Я ‘^ід^ж^+о
Прокинувшись, я побачив, що біля ліжка сидить на стільці Яришка і читає журнал «Барвінок».
У хаті було сонячно, аж очі сліпило, годинник на стіні показував десять, і я зрозумів, що то ранок.
Яришка зразу відклала журнал і скочила з стільця:
— О!.. Любий бгатику! Загаз будеш снідати.
Вона в нас не вимовляє літеру «р».
За мить Яришка вже ставила на стільці переді мною молоко, яєчню, сир і хліб з маслом.
Я збагнув, що в хаті нікого немає, всі на роботі, і їй доручено доглядати мене.
— Будь ласка, любий бгатику, їж! — сказала вона солодким голосом.
Я насторожився. А коли вона втретє сказала «любий бгатику» («Любий бгатику, спегшу пгоковтни таблетку»), це вже мене зовсім збентежило.
«Любий бгатику!» Вона ніколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене «загаза чогтова», «так тобі й тгеба», «щоб ти гозбив свою погану могду...». І раптом — «любий бгатику!..»
Кепські, виходить, мої справи. Може, й зовсім безнадійні. Може, я вже й не встану. Тому-то всі такі ніжні до мене: і батько, і мати, і дід... І весь час заспокоюють — видужуєш, мовляв. А я...
Бач, сплю весь час. Значить, нема в організмі сил, енергії для життя. Отак засну і не прокинуся більше. От голову навіть підняти від подушки не можу. Підведусь, сяду на ліжку, і йде обертом голова, аж нудить...