Я глянув на сир, на яєчню і згадав слова діда Салимона, які він любив повторювати: «їжа — джерело життя. Доти живеться, поки їсться і п'ється. Добре кушбй і будеш, як бугай».
— Яришко, дай іще шмат хліба з маслом,— сказав я тихим глухим голосом.
— Тю, ти ж іще цього не з'їв?!
— Жалко? — з гірким докором глянув я на неї.— Може, я... Може...
— Та що ти, що ти! Будь ласка! — вона побігла на кухню, відремізувала від буханки величезну партику, намазала в палець масла і поклала на стілець. Пирснула і побігла за піч сміятися.
Я зітхнув. Нічого, нічого! Дивись, щоб на кутні не засміялася, як я... як мене вже не буде...
Яєчню з тим першим шматком хліба я вмаламурив досить швидко і легко.
А от тарілка сиру, щедро политого сметаною, і парти-ка хліба, принесена на моє прохання Яришкою, пішли туго. Півтарілки я ще сяк-так виїв, а далі почав давитися. Набивши повен рот сиру і хліба, я жував-пережовував ту жуйку по кілька хвилин і не міг проковтнути. Ремиґав, як той старий віл.
Уже й молоком запивав, і різко смикав назад головою, як це робить завжди мати, ковтаючи таблетки, та все марно — не ковталося. «Ну, все! — з жахом подумав я.— Уже й їсти не можу. Не приймає організм їжі. Все! Капець мені! Кришка!»
Я безсило відкинувся на подушку.
Лежав і прислухавсь, як усередині в мене щось булькало, бурчало й переливалося. То гуляли в порожньому животі одинока яєчня, трошечки сиру й молока. Гуляли, не в змозі порятувати слабіючого організму.
О! Кольнуло у боці!.. І нога затерпла, мабуть, кров туди вже не доходить... І рука ліва якась безсило млява. Це ж там серце близько... Видно, серце вже відмовляється працювати...
О! Дихати вже важко. Уривчасте якесь дихання. І пальці на руках уже посиніли, здається, одмирають... Ех, жаль — нема Павлуші. Хотілося б з ним попрощатися. Не встигну, мабуть...
З-за печі визирнуло лукаве Ярищине око. Вона сміялася. Вона й не уявляла, як мені зле. Вона думала, що я придурююсь.
Треба їй якось довести, що це не жарти, що мені таки погано, що, може, це останні мої хвилини... Я не міг помирати під її хихикання.
— Яришко,— ледь чутно промовив я.— Іди сюди.
Вона вийшла з-за печі.
— Яришко,— зітхнув я і замовк.
Вона підійшла ближче. Личко її стало серйознішим.
— Яришко,— вдруге зітхнув я і знову замовк. Я мусив сказати зараз щось незвичайне, щось значуще, благородне й велике, що говорять тільки перед смертю.
— Яришко,— сказав я нарешті тихо й врочисто.— Візьмеш собі мій велосипед... Я дарую тобі його...
І заплющив очі.
— Ой! — вереснула вона радісно.— Ой! Пгавда?! Ой! Сегйозно?! Ой бгатику мій! Який ти хогоший! Ой! Дай я тебе поцілую.
І її губенята мазнули мене по щоці біля носа. Я одвернувся до стіни, бо відчув, що от-от заплачу.
Ми з Яришкою найчастіше сварилися саме через той мій велосипед. Вона хотіла на ньому кататися, а я не хотів, щоб вона каталася. Я вважав, що вона ще соплива, щоб кататися на дорослому велосипеді. Тільки в перший клас пішла в цьому році. До педалей ще навіть не діставала. Але однак ^примудрялася їздити — просовувала праву ногу крізь раму і, звиваючись черв'яком, навстоячки крутила педалі. Ця її спритність тільки дратувала мене. Таке потворне катання було, на мою думку, образою для велосипеда.
І взагалі, кому хочеться, щоб на його велосипеді хтось катався! Це завжди неприємно, завжди противно. Велосипед — це щось дуже особисте, близьке, заповітне. Це ближче, по-моєму, за сорочку, за штани, за що хочеш...
І зараз, подарувавши велосипед Яришці, я відчув, що мої рахунки з життям майже зведені.
Я чув, як вона, забувши від щастя про мою хворобу, вже витягала Вороного із сіней надвір. І він жалібно деренчав і дзвенів. Ці звуки шматували моє умираюче серце. Так востаннє тужливо ірже вірний кінь, навіки про-щаючися з козаком...
Я витягся, як мрець, склав на животі руки і приречено втупився у стелю.
Я ждав приходу смерті.
Годинник на стіні невмолимо одцокував хвилини.
Але несподівано замість смерті прийшла медичка Люба Антонівна. Грюкнувши дверима, вона зайшла в хату і швидким кроком наблизилась до мого ліжка.
Поклала руку мені на лоба, потім узяла за пульс.
І все це, не кажучи ні слова, зосереджено, строго.
Я завмер в безнадійному чеканні.
Скінчивши слухати пульс, вона підняла мені сорочку, схилилася і приклала маленьке холодне вухо до моїх грудей. Вона завжди вислухувала хворих просто так, вухом, без всякого лікарського причандалля.
І, тільки вислухавши мене, вона сказала весело: