Стихійне лихо і метеорологічні умови унеможливлюють проведення наміченої операції зараз. Операція відкладається. Сподіваємося, що до того часу ти видужаєш і нам не доведеться шукати іншої кандидатури. Намічувана операція секретна, державного військового значення. Розголошення таємниці карається за статтею 253 Кримінального кодексу УРСР.
Цього листа треба негайно спалити.
Нагадуємо: умовний сигнал — білий прапорець на щоглі біля школи. В день, коли з'явиться прапорець, треба прибути до доту у Вовчий ліс рівно о дев'ятнадцятій нуль-нуль. У щілині над амбразурою будуть інструкції.
Бажаємо найскорішого видужання.
Г. П. Г».
Коли я дочитав, у мене пульс був, мабуть, ударів двісті на хвилину. Аж у скронях гупало.
Вони! Знову вони! Троє невідомих!
Якраз сьогодні я згадував про них. Не те що я забув. Ні. Просто події тої страшної ночі, а потім моя хвороба якось одсунули думки про це, заглушили інтерес, і все воно згадувалося так, ніби то було не зі мною, а десь читане чи бачене у кіно.
І дедалі частіше я думав, що, мабуть, усе це щось несерйозне, чийсь жарт, тільки незрозуміло чий і для чого.
Вже кілька разів я вирішував поговорити нарешті про всю історію з Павлушею, але кожного разу в останню мить щось заважало: або Павлуша піднімався, щоб іти, або хтось заходив у хату, або в самого мелькала думка: «А що, як це справді військова таємниця?» І момент минав, і я так і не говорив. До того ж мене бентежило, чого мовчав Павлуша. Я двічі намагався вивідати, куди це він їхав тоді «глеканкою» на велосипеді, але він од відповіді ухилявся. Перший раз він якось ловко звернув розмову на інше, а другий, коли я прямо сказав йому, що бачив, як він виїхав увечері з села і гайнув у бік лісу, він невинно закліпав очима: «Щось не пам'ятаю. Може, в Дідівщину... Не пам'ятаю...». І так він це щиро безпосередньо сказав, що якби я сам не бачив його тоді на власні очі, то повірив би. І от...
«Розголошення таємниці карається за статтею 253 Кримінального кодексу УРСР».
Тепер ясно, чого мовчав Павлуша.
Але... як же я знатиму, коли з'явиться прапорець на щоглі, якщо я лежу?
Ні, я мушу поговорити сьогодні з Павлушею. Врешті друг він мені чи не друг? Якщо вже на те пішло, я готовий разом з ним відповідати по цій 253-й статті. І в тюрмі сидіти з ним готовий. (Тільки щоб в одній камері). А чого обов'язково сидіти? Якби я якомусь ворогові розголосив таємницю, тоді інша справа, а то ж другові. Та й що розголосив? Я ще не маю чого розголошувати. Я ще сам не знаю, в чому полягає ця державна військова таємниця. Може, Павлуша знає, то хай мені розголосить. А якщо не розголосить, то він мені, виходить, не друг. Цікаво, чи розголосив він Гребенючці? Якщо їй розголосив, тоді все, між нами все кінчено.
Коли я й так не міг завжди дочекатися приходу Павлуші, то ви собі уявляєте, з яким нетерпінням чекав я його зараз!
І, почувши у дворі його голос, я аж підскочив на ліжку. Він завжди ще у дворі гукав на повний голос: «Яво-о! Го-го!» — сповіщаючи, що уже йде.
Павлуша вбіг у хату захеканий, розчервонілий і вже з порога почав збуджено:
— Старик! Тільки що пашківський погріб одкопували. Не віриш! Од копали каструлю, а там вареники з вишнями. Скуштували — свіжісінькі, наче вчора зварені. А більше тижня минуло. Скажи! Корисні копалини — вареники з вишнями! Викопні допотопні вареники з вишнями! Га? Сила! Головне — як вода туди не попала? Мабуть, землею одразу присипало, а кришка щільна і... Тільки трохи зверху підмочені, а внизу — абсолютно! Я п'ять штук ум'яв. Смакота! Що з тобою? Ти що — погано себе почуваєш?
— Та ні,— хитнув я головою. Я вирішив не відкладати, бо в будь-яку хвилину може прийти Яришка.
— Павлушо,— я пильно глянув йому в очі,— ти мені друг, скажи чесно?
— Ти що? Друг, звичайно.
— Скажи, а ти міг би... сісти разом зі мною в тюрму?
— Тю! — він розгублено усміхнувся.— Ти що — сільмаг обікрав?
— Ні, без жартів скажи — міг би?
Він насупив брови.
— Міг би... Ти ж знаєш.
— Ну, тоді на, читай,— і я простягнув йому листа.
Поки він читав, я не зводив з нього очей. Він спершу
зблід, потім почервонів, далі почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звів на мене очі й зітхнув:
— Так... «Г. П. Г.». І тобі... Нічого не розумію...
— А тобі, виходить, теж? І мовчав...
Павлуша винувато знизав плечима: