— Гой!
— Вой!
Спершу з кущів вилетів наш двоголосий зойк, за ним одразу — ми.
— Стійте! Не лийте!
Ви пам'ятаєте, у спектаклі «Ревізор» Гоголя є наприкінці німа сцена, коли всі застигають у різних позах із роззявленими ротами? Так-от, точнісінько така сцена відбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович.
— Що? — здивовано запитав він.
— Ми...— сказав Ява і глянув на мене.
— Ми...— сказав я і глянув на Бардадима.
— Ми...— повторив Ява і теж глянув на Бардадима.— Ми... тільки вам можемо... по секрету...
Фарадейович усміхнувся.
— По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.
Він одійшов з нами вбік і схилився, наставляючи вухо. І ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть-чисто все. Під кінець Ява сказав:
— А тепер скажіть усім... Хай нам надають... по запад-ному полушарію... Ми згодні.
Фарадейович якось дивно скривився і протягнув:
— Он воно що... Гаразд...
Потім рішуче рушив до гурту юннатів. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, попленталися за ним.
— Так-от, товариші-громадяни,— сказав Фарадейович.— Ці молоді люди (ми опустили голови) пропонують спершу добре зміцнити греблю, очистити плесо, а вже тоді...
Ми стрепенулися, не вірячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас і шепнув:
— Гадаю, того, що лишилось, вистачить.
Потім випростався і вголос промовив:
— Думаю, вірно пропонують вони, га?
— Вірно! Правильно!
— Очистить! Звичайно! — почулися голоси.
— Секрет! — через губу процідив Гришка Бардадим і ляснув по потилиці своїми граблями спершу мене, потім Яву.
Та ми навіть і не відчули. Ми глянули один на одного і засміялися.
А коли юннати полізли укріплювать греблю і розчищати озерце від ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипіла навколо нас.
Раз у раз ми кидали на Фарадейовича палкі, захоплені погляди. От же ж людина! От людина! Скажи він нам зараз: «Пийте, хлопці, озеро!» — їй-право, вихлебтали б до дна!
Незабаром озеро уже чисте — ані рясочки. Всі вилазять на берег.
Фарадейович нахиляє термос, і тоненькою цівочкою ллється в озеро прозора рідина (що, як виявилося потім, було «поживним середовищем», в якому був глобулус). Ллється і дзюркоче. Ллється і дзюркоче. Той дзюркіт здається нам чарівною музикою.
— Скажіть, будь ласка,— несміливо питає Ява,— а який він буде? Коли прийметься?
— Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як... як шовк. Уявляєте?
Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собі це уявляв.
— А який же хоч він на смак? — почувся позад нас голос Бурмила (ми ще раніше побачили його скуйовджену голову, що визирала з «президенцїї», але нам було не до нього).
— Як вам сказати,— обернувся до Бурмила Фарадейович.— Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.
— На салат? Скажіть! Виходить, під «Столичну» саме враз. Люблю салатики... Дасте хоч покуштувати з першого врожаю? — І він хрипло зареготав.
— А чому ж, будь ласка,— так щиросердно відповів Фарадейович, що Бурмило зразу знітився:
— Та ні, я жартую. То я так, посміявся... для сміху.
Мені навіть здалося, що він почервонів. Я глянув на
нього і подумав: «Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фільмі не було подібних шпигунів, щоб червоніли. У жодній книжці детективній...»
Але Яві я нічого не сказав, не наважився.
...Того дня у селі тільки й балачок було, що про глобулус.
Куди не поткнешся:
— Чули? Фарадейович з учениками водорість на Високому острові вирощує. Особливу якусь.
— Кажуть, корисна — страх! Вітамінів багато. Самі вітаміни.
— А що ти думаєш — космонавтів тобі макухою годуватимуть?
— Авжеж, для них що є найкращенького придумають.
— Вітамін на вітаміні сидить і вітаміном поганяє.
— А по-моєму, найбільше вітамінів — у горілці.
— Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той «глобус».
— ...а як на ніч обличчя ним намастити — на двадцять років помолодшаєш.
— Усміхатися частіше треба — тоді помолодшаєш. А ти лаєшся від зорі до зорі.
— І взагалі, кажуть, дуже поживна. Всі сто процентів засвоюються організмом. Одходів нема ні на копійку.
Сказав своє слово про глобулус, звичайно, і мій тато. Я й не сумнівався, що він скаже. Мій тато — страшенний «любитель преси», як він сам каже. Без газети або журналу я його, здається, ніколи й не бачив, їсть — читає, іде кудись — читає, телевізор дивиться — теж читає.
З газетою в руках так і засинає.
І щодня за вечерею він проводить для нас із мамою таку собі політінформацію — розказує, що цікавого вичитав за день. Отож я від нього й про гітлерівські архіви на дні озер у Австрії та Чехо-Словаччині дізнався, і про шпигунів з аквалангами, і про все інше. Стільки всього цікавого, як мій тато, ніхто в світі, по-моєму, не знає (хіба, може, Стьопа Карафолька). І той глобулус (вид хлорели) був для нього як насіння.