От уже вихопився з-за парти Карафолька, поніс. Перший. Вискочка!
Он уже й Мацієвський, і Гребенючка потягли. А я ще й до половини не доповз.
І раптом — двері розчахнулися і в клас влетів Ява.
Я аж підскочив: живий!
Живий-то живий, але — матінко! — який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болоті з ніг до голови.
Слідом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич. Галина Сидорівна поточилася й трохи не впала.
— Що це означає?!
Ява мовчав, опустивши голову. І Собакевич не гавкнув, як минулого разу, не загарчав навіть, а підібгав хвоста і сховався за Яву.
— У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома?
Ява мовчав.
— Де ти був?
Ява нарешті розтулив губи:
— У плавнях.
— Що?! У плавнях?! Що ти там робив?
Ява опустив голову ще нижче і тихо сказав:
— Рибалив.
Мені здалося, що всередині у Галини Сидорівни стався вибух. І по всьому класу полетіли осколки.
— Що?! Що?! Замість екзамену ти пішов рибалити?! Ну... ну, знаєш, це вже занадто! За-над-то! Це просто...
просто обурливо! Так-от — складатимеш екзамен восени! Як двієчник. Вважай, що ти одержав двійку! Переекзаме-новка в тебе! Будеш тепер ціле літо готуватися. Це тобі наука за всі твої художества. Іди! До побачення!
Ще якусь мить Ява стояв, не вірячи, що це сталося. Він був такий маленький-маленький і жалюгідний.
Ех ти, «мама — депутат»! Ех ви, «інстанції, що вимагають п'ятірок»!..
Я бачив: ще мить — і Ява заплаче... У нього вже закипали сльози на очах. Але ви не знаєте, який він гордий! Хіба він допустить, щоб хтось бачив, як він плаче?! Ява крутнувся на місці і прожогом вибіг з класу. Вірний Собакевич — за ним.
— Хто здав роботу, можете йти,— замерзлим голосом сказала Галина Сидорівна. Але навіть якби вона й не сказала цього — я не лишився б у класі, клянусь! Побіг би за Явою.
Не думаючи навіть дочитувати диктант, я кинув його на стіл і вискочив за двері.
Проте Яви я вже не побачив. Я сіртонувся в один бік, в другий — Ява зник, як булька на воді.
І знову я бігав по селу, витягнувши шию, і зазирав по всіх усюдах. Але марно. Мов поранене пташеня, він забився, мабуть, десь у кущі і там на самоті кухлями, з при-сьорбом, пив своє горе. Може, й плакав, хтозна... А в такі хвилини не хочеться бачити нікого, нікого в світі.
І ви не думайте — я шукав його не для того, щоб розрадити, поспівчувати (хіба розрадиш людину в таку мить!). Я тільки хотів, щоб він бачив, щоб він знав, що я поділяю його горе і готовий зробити для нього все. Я б ні слова не сказав йому, тільки подивився б в очі, і він би все зрозумів.
Ще зовсім недавно я з прикрістю думав про своїх батьків, що вони не депутати і це може дорого коштувати мені. І раптом — о зрадлива доле людська! — не я, а Ява, депутатський син, заробив переекзаменовку. Де ж справедливість? Нічого не розбереш у цьому світі.
І ще — я ламав собі голову: що ж сталося? Чого він опинився у плавнях? То дурниця, що він рибалив,— ніколи в житті! Він нізащо б не пішов на риболовлю без мене. Не повірю, хоч ріжте! Мабуть, це пов'язано з отими шпигунськими справами. Але коли він устиг? Пішов звечора? Без мене? Нічого не розумію!
Довго я блукав по селу. І до річки ходив, і на вигін, і на кладовище навіть зазирнув (ми там колись чижів ловили).
Потім подумав: «Може, він уже дома — обід скоро».
Підійшов, зазираю з-за тину обережненько (не хочеться дідові на очі попадатися, щоб не розпитував). Не видно щось Яви.
По сусідству, за високим дощаним парканом — садиба Книша. Та он і сам він — сидить на даху нової, не добудованої ще хати, кладе черепицю.
Вийшов надвір дід Варава — з відром, до криниці.
Побачив діда Вараву Книш, голосно привітався згори:
— Здрастуйте, дедушка!
— Здоров! — буркотнув невесело дід.
Тоді Книш несподівано, з робленим співчуттям:
— Я чув, у вас прикрість больша. Хлопчик вашенький екзамена в школі завалив. Один на все село... От же, їй-богу!
Похмуро мовчить дід Варава. Мовчки крутить корбу, витягаючи з криниці відро.
— Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас,— веде далі Книш.— І це, ма'ть, спеціально. Знають же, що мати передовик, депутат, та ще й у заграничній командировці,— так щоб насолить... От же, їй-богу! Ой!
Книш якось незручно повернувся, на черепиці сидячи, і мало не поїхав униз по даху.
Я з ненавистю дивлюсь на нього і, зціпивши зуби, шепочу: «Упади! Упади! Упади!»
Дід Варава мовчки вислухав Книша, витяг відро і, не кажучи ні слова, почовгав у хату.
Книш почав умощуватись зручніше на даху і раптом таки посковзнувся, зірвався, прогуркотів по даху і — геп! — на землю. Наче враз подіяло моє заклинання.