Я радісно захихикав.
Книш, крекчучи, підвівся.
В цей час із хати (із старої, що з новою поруч) вийшла Книшиха.
— О, ти уже зліз? — спокійно здивувалася.
— Ізліз, ізліз! Щоб ти так усе життя злазила! — сердито прохрипів Книш, потираючи забите сідало.
Тут мене мати вгледіла і покликала обідати.
Після обіду аж до самісінького смерку ходив я по селу як неприкаяний. Місця собі не знаходив.
Опустився на землю синій вечір. Засвітилися в хатах вікна, чорний морок садків прокреслюючи.
Сів я попід Явиним тином і вирішив — хоч до ранку сидітиму, а дочекаюся. Щоб зручніше — сіна в сусідів через дорогу наскуб з копиці. Та тільки вмостився гарненько, зирк — Ява. Повільно-повільно, як привид, суне.
Підхопивсь я, зірвався на рівні ноги, хотів кинутися до нього, та враз і став. Збагнув — не до мене йому зараз, перед відповідальною «товариською» зустріччю з дідом. І не озвався до Яви, не ворухнувся навіть, щоб не виказати, що тут я.
Похиливши свою грішну голову, мов приречений на ешафот, важко зійшов Ява на ґанок. Рипнув дверима. Щез.
А я дивлюсь на освітлене вікно хати, затамувавши подих. Мелькають у вікні тіні, чути гнівний голос діда Ва-рави — все це свідчить про те, що «товариська» зустріч почалася одразу з рахунку один — нуль не на Явину користь.
І при кожному звуку, при кожному руху тіней сіпаюся, здригаюсь я, наче то зі мною проводить «матч» дід Ва-рава.
РОЗДІЛ VIII
ЛрЛкД/СЛООЬ ^ Яоою.
«Нь '*'0^3 -Я...»
Юу/СЛ) АЬісЛЛ, ІЖмА^оіЛЛІС/ЛіА/...»
Ранок був сонячний і лискучий, як нові черевики.
Не ранок, а пісня дзвінка піонерська.
Та серце моє не співало, ні. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.
Я підхопився і прожогом кинувся до нього — як же ж він там, як?
Проскочив город і біля кривої груші спинився.
Ява сидів на призьбі, по-старечому згорбившись над дерев'яними ночвами-ваганами, і різав картоплю й буряки для льохи.
Я застиг, розгублений. Я не пізнав його.
Хіба це він, геройський Ява, отой, що перший з усіх хлопців стрибонув із самісінького вершечка старої верби в річку? Той, що випустив у клубі на лекції пугутькало? Що повісив дідові підштаники на телевізійну антену? Ні, це не він! Це якийсь нещасний, пригнічений наймит.
0 люди! Що ви зробили з моїм другом!
1 тут я згадав про свою четвірку. Четвірку за диктант. І мені стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвірку за екзамен! Та хіба я хотів! Я ж зовсім не старався. Це ж випадково. О, скільки б я зараз дав, щоб у мене була трійка (хоча б трійка, я не кажу вже про одиницю чи двійку)! Як мені було б легше! Наскільки краще я почував би себе перед Явою! Між нами не було б такої прірви.
Я ще вчора дізнався про ту четвірку. Коли блукав по селу. Мені сказала про це Гребенючка.
За правилами оцінку повинні оголосити тільки сьогодні. Але хіба ж учні дочекалися б? У півкласу інфаркт був би. І коли Галина Сидорівна замкнулася з асистентом Миколою Івановичем перевіряти диктанти, ніхто й не ворухнувся, щоб іти додому. Товклися біля школи і не розходились. Двічі виходив Микола Іванович на ґанок покурити і казав: «Чого ви? Йдіть додому. Все одно сьогодні не скажемо. Завтра на батьківських зборах». Потупця-ються учні трошки, посунуть до воріт. Потім зирк — хтось лишився. «Еге,— думає кожен,— він останеться і узнає, а я, як дурний, дома сидітиму. Ні!» І назад. Спершу тихо було, потім дівчатка «класи» на землі понамальовували, застрибали на одній нозі, хлопці в квача завелись. Все-таки час не так довго тягнеться. І дочекалися. Вийшла Галина Сидорівна — як кинулися! Хлопці мовчать, тільки сопуть, а дівчатка, як сороки: «Галино Сидорівно, ну скажіть! Галино Сидорівно, ну будь ласка! Галино Сидорівно, дорогенька!» Вчителька спершу не хотіла, та хіба одчепишся...
Все це мені Гребенючка розповіла, на вулиці зустрівши. І про четвірку сказала. І нащо вона мою оцінку запам'ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очі Яві дивитись. Онде він і голови не підводить. За одну ніч змарнів як.
Я підійшов до нього.
— Здоров, Яво! — тихо привітався.
— Здоров,— так само тихо відказав він, не підводячи голови.
І такий у нього був голос, такий голос, що у мене аж в очах защеміло.
— Яво! Ну чого ти, Яво?
— А що? Нічого,— ще тихіше сказав він.
— Та плюнь, Яво! Плюнь, я тобі кажу! Ну, подумаєш — переекзаменовка! У мільйонів людей були переекзаменов-ки. І нічого. От у князя Володимира, кажуть, теж була в дитинстві переекзаменовка. З історії... А який йому пам'ятник на Володимирській гірці у Києві одгрохали.
— Не бреши! У Володимира не було.