Але...
Коли я був маленьким хлопчиком, страшенно хотів якнайшвидше вирости і стати великим, дорослим. Може, тому, що я був справді малий на зріст, чи не найменший у класі. Малий, худий та ще й рудий. Як вогонь червоний. Мене дражнили «Море горить!», «Пожежна команда». А ще в класі мене називали Рудий африканський їжачок. Чому, спитаєте, їжачок? А тому, що руде волосся на моїй голові стирчало, як голки в їжачка. А прозвав мене так Філя Шпиндель. Було це на уроці географії, коли ми проходили Африку.
А за однією зі мною партою сиділа кирпата красуня і відмінниця Маня Корчемська, портрети якої я повсякчас нищечком малював на промокатці. Почувши, що Філя Шпиндель назвав мене Рудим африканським їжачком, вона так весело, так заливисто зареготала, що я... Ах, не будемо згадувати!.. Не будемо згадувати!..
Коротше кажучи, я страшенно хотів якнайшвидше вирости. І така мене брала нетерплячка, така нетерплячка, що я вам розказати не можу! Я годинами стояв і мокнув під дощем, підставляючи зливі свою руду довірливу голову, бо мій сусіда і приятель Вітасик Дяченко запевняв, що від дощу швидше ростуть. Він нещодавно переїхав до Києва із села і уособлював для мене народну мудрість. А мама лише дивувалася, чого це я повсякчас шморгаю носом...
Мені часто тоді снилося, що я літаю. Отак підскочу, смикнуся всім тілом угору і... лечу. Знову смикнуся - і ще вище. І так мені легко, так хороше! А поряд, як янгол, летить Маня
Корчемська. А Філя Шпиндель стоїть, мов пігмей, на землі, роззявивши рота, дивиться на нас. Підскакує, смикається, а злетіти не може. Я показую йому носа і лечу собі, лечу, лечу... Гарно!..
Про нічні польоти я розказував мамі (не згадуючи, звичайно, з ким літав). І мама сказала, що коли дітям сниться, ніби вони літають, то це означає, що вони ростуть.
Отже, люди ростуть уві сні. Отже, що більше спати, то швидше виростеш! І я почав лягати спати... о сьомій годині вечора. Скільки отого золотого, неповторного часу дитинства я ось так проспав!
У сні, нетерплячці я не зогледівся, як несподівано виріс. Витягнувся майже під два метри, і ото дивина - перестав бути рудим. І раптом збагнув, що даремно поспішав вирости, що дитинство — найпрекрасніша, найщасливіша пора людського життя. І так мені захотілось повернутися назад! Назад — у дитинство. Та нема у часу дороги назад. Час іде тільки вперед...
Ні, все-таки вона є, та дорога. Вона пролягає через уяву, фантазію. І я почав подумки повертатися у дитинство, придивлятися до дітей і уявляти себе таким, як вони. Мені здавалося, що я заново переживаю зі своїми героями і своє, і їхнє дитинство водночас. А оскільки я у дитинстві багато спав і мені снилося багато різних неймовірних снів, я почав згадувати оті сни і писати казки. Відтак до рук юних читачів потрапила моя нова книжка - повість-казка «В країні Сонячних Зайчиків ».
ЧАСТИНА ТРЕТЯ,
яку розказує автор передмови
Він мріяв стати капітаном. Капітаном далекого плавання. Та як було не мріяти про море, коли зовсім недалеко, за базаром, на велетенському заводі вдень і вночі безупинно спалахували іскри електрозварки, осяваючи все навколо, клепали молоти, лунко гупаючи по залізу. Там народжувались нові кораблі, які потім спускали на воду, і вони пливли Дніпром аж до Чорного моря, а може, ще й далі, далі...
Як же було не мріяти, коли, закінчуючи четвертий клас, перечитав уже стільки книжок про море і Станюковича, і Житкова, і Стівенсона, і Дефо, і Марієтта...
Але однієї сонячної неділі, коли хлопчина вкотре збирався вирушити зі своїми друзями до Дніпра, у блакитне вранішнє небо увірвалася зграя хижих літаків з чорними свастиками на крилах.
Запала довга ніч окупації. Холод. Голод. Та мати-вчитель-ка, попри всі незгоди, організувала у своїй кімнатці підпільний клас, щоб її недавні учні не забували набутих раніше знань. Разом з ними навчався і хлопчина.
Ще лежав у руїнах визволений Київ, коли він з хвилюванням переступив поріг неопалюваної, незатишної школи. Підпільні мамині уроки допомогли — його прийняли зразу до шостого класу. І хлопчина спрагло потягнувся до високих ідеалів вітчизняної літератури, до безсмертної поезії Шевченка, до сумовитої і з веселими іскорками водночас, глибокої творчості Чехова. І щойно настав час обирати майбутню професію, вирішив - тільки література. І він вступив на слов’янське відділення філологічного факультету Київського університету.