Майстер не заважав хлопцеві й з жалем дивився на його поникле в безнадії обличчя. Олесь механічно заховав до внутрішньої кишені авторучку, ще мить постояв і нарешті, не попрощавшись із майстром, з опущеними руками, зсутулений, вийшов на вулицю.
Розділ четвертий
Після утрені пан Корнель Геродот вийшов з Михайлівської церкви, й повітря прохолодного літнього ранку, яке ще не встигло набратися тепла від сонця, що зіп’ялося на шпиль Єзуїтського костелу на Мнихівці, освіжило його, ніби очистило від накипу турбот проминулих днів — достоту, як молитва в храмі під час тихої служби Божої. Й він з просвітленою душею звернув униз возовою вуличкою до Кляштора, щоб вибратися з торговицької тісноти на берег Пруту — до цісарської вілли «Ядвіга», біля якої багато літ тому вперше побачив її, юдейку Сальомею з довгою косою й багаттям каштанового волосся над відкритим чолом, з–під якого зоріли зелені очі, що гейби ненароком зчепилися з сірим поглядом молодого елегантного пана, котрий зупинився мов укопаний над млинівкою, що вибурхувала з–під лотоків Крупникового млина, втискалася крізь вузьку промивину під містком, а далі тихо й мирно випливала на протилежний бік вулиці Сєнкевича й, оперізуючи дугою віллу, зникала в сутінках Студентського парку.
На цьому місці й нині, як і кожної неділі, зупинявся пан радник, бо те диво відбулося саме тут, в його молодості, й ніколи не відступало від нього, даруючи йому протягом довгих літ — крім зневаги від людей, їхнього глуму, а ще й неймовірного болю після втрати коханої — солодку радість любові, перед якою всі негоди, невигоди, погорда й глузування здавалися марнотою, суєтою суєт.
«Це сталося тут!» — аж вигукнув у думці пан Корнель, спершись на поруччя містка і вдивляючись у заступлену старими липами віллу, в якій тепер не знати хто живе, зрештою, йому було зовсім нецікаво хто...
А тоді, коли він прибув зі Львова до Міста з дипломом доктора цивільного права й отримав добре оплачувану посаду в окружному суді Міста — аж таку високу, що міг невдовзі придбати чепурний будиночок на Каштановому провулку, — кожного надвечір’я виходив над Прут з бамбуковою паличкою в руці, поки ось тут, біля млина, який заглушував весь торговицький поділ торохтінням лотоків і немовби відокремлював його від непорочної тиші парку й самотнього терема «Ядвіга», що визирав трикутними вежами із липової гущавини, — відбулася та заповітна зустріч... З вілли, власником якої був ювелір Барух Фойєрштайн, вибігла його найстарша донька Сальомея; кудись кваплячись, вона подріботіла липовою алеєю і враз зупинилася на містку, не маючи вже сил вернутися додому...
Але що він сказав нині до захмеленого Гаврилка й до самотнього, як і сам Корнель, сусіда Олеся Шамрая, яке їм дав напуття? А тільки одне: не забувайте, люди, оглядатися назад, щоб дізнатися, в яких душах народжувалося те добро, що жило й сяяло завжди над нашим вічним Містом...
Й пан радник оглянувся, та побачив у глибині часу лише Сальомею, кохану Сальку, і втямив, що ні про кого більше думати не зможе, й тому відвів у закутки своєї пам’яті її образ, щоб побачити й інше... О, якби не мав він здатності викликати в собі такий стан, то чи зміг би розрадити колись юнака Олеся, який після арешту професора Тарновецького й панни Москалівни стояв розгублений і знищений біля своїх воріт, і ніщо, крім порад пана Геродота, не допомогло б у ту хвилину хлопцеві...
«Не знаю, юначе, де вона зараз, — відказав тоді радник на тривожне питання Олеся. — Я займаюся цивільними справами, зокрема маєтними, а ще адвокатурою, й політика така ж далека від мене, як і від тебе. Але ти оглянься назад, у глибину нашої долі, й переконаєшся, що навіть найстрашніше лихо минуще. І це минеться...»
Однак пан Корнель помітив, що гіркота і сум не зникають з Олесевого обличчя, що горе в хлопця набагато глибше, ніж можна було уявити, тож узяв його під руку, підвів до лавочки, що біля воріт, і почав розповідати йому про те, про що у Місті найкраще знав він.
Містяни добродушно прозивали пана Геродота професійним політиком через те, що розмовляв він з людьми інакшою мовою, ніж її можна було почути на вулицях і базарах, — був він ученим, який знав те, чого інші знати не могли, адже навчався не тільки у Львові, а й у Віденському університеті слухав лекції з історії права, володів кількома чужими мовами, досконало визнавався у світовій літературі й коли, приміром, заводив бесіду про галльського витязя Роланда, то непомітно для себе самого переходив на французьку мову, про Нібелунгів розповідав виключно по–німецьки, а коли коментував «Змову Катіліни» Саллюстія Кріспи, то гімназійні латиністи могли насолоджуватися чарами латинської мови, яка в устах пана радника звучала, певне, не гірше, ніж у Цицерона...