Й оповів пан Корнель Олесеві, які біди в різні часи падали на Місто, скільки їх над ними пронеслося, а ми з тобою, юначе, яким завжди відбирали право на самостійне життя, сидимо ось тут на лавочці живі й здорові... Отож послухай, Олесю, що я повім, й тоді тебе покине зажура, бо з усіх тарапатів наш край завше виходив ціло, хоч зазнавав чимало втрат — у людях, в маєтності, а передовсім у духовності, бо найтяжче ярмо — то неволя духа: людина в біді часто забуває, хто вона зроду... Однак наш галицький люд завжди мав силу зберігати образ Божий.
...1217 року угорський король Андрій одружився з дочкою князя Мстислава, й прийшла вона до нього з чималим віном — Галицьким князівством разом з нашим Містом. Й могло лучитися так, що ми донині стали б угорцями, а вийшло навпаки: мадяри, які прийшли з Паннонії в наш край, розчинилися в руському морі, й тепер хіба лише за прізвищами можна розпізнати їхнє родове походження.
...1387 року польська королева Ядвіга завоювала Червону Русь й утворила з наших земель Руське воєводство, до якого входив і наш повіт. І що з того: і німці, і жиди, і поляки по селах та містечках відокремились у свої гета, а українці залишилися неушкодженими по селах, з яких пішла вся українська еліта.
...1436 року волоський воєвода Стефан відібрав у польського короля Владислава Варнєнчика Покуття, і де нині ті волохи — крутять ліри під нашими церквами на престольних празниках і навіть не розуміють, чому їх називають волохами, ще й ображаються за таку прозиванку.
...1589 року на Місто напали турки й татари, спалили монастир над Прутом, а ченців повісили. Тяжка то була втрата, але знайди нині в Місті хоч одного турка!
...Наш квартал, юначе, назвали Торговицею. Це відповідна назва, бо куди як не на наш міський поділ щовівтірка й щонеділі з’їжджаються з усіх усюдів люди із своїм товаром — з таких далеких сіл і містечок, що іноді й два дні треба добиратися: з Ценева, Городенки, Отинії, Заболотова, Жаб’я й Бистреця, навіть з далеких Голов, за якими вже й світу людського немає, лише гори та полонини... Й часто забувають торгівці властиву назву нашого Міста — називають його Торговицею і правду мають, бо хто нами не торгував і ще й нині торгують чужинці, як своїм крамом...
А ось таки знайшовся серед нас один лицар із свинопасів, як висловився колись Шевченко: не знаний досі нікому Мацейко скарав польського міністра за пацифікацію, коли–то збузувірені поліцаї вривалися кінними кавалькадами в наші села, хати підпалювали, зерно заливали рунгурською нафтою, чоловіків головами встромляли у розжарені печі, а на іконах і портретах Шевченка та Франка, яких виносили з церков, шкіл і Народних домів, дикі танці справляли, мов ті монголи на тілах руських князів над Калкою... Й коли той лицар застрелив ката, збудували на Берестейщині страшнішу катушу, ніж мандаторські за часів Довбуша, і винних та невинних людей у те пекло заганяють... І мучиться в тій Березі Картузькій професор Тарновецький, і, можливо, наша красуня Москалівна теж там страждає — содом і гоморру творять окупанти, але ж нас не переможуть. Та ні — ніколи!
Пан радник надовго замовк, а коли гіркий туск зіслиз з його обличчя й воно просвітліло, сказав:
«...Але ти не називай наших катів поляками, кати ніколи імен не мали й до жодних націй не належали — то звиродніла банда, яка не має ні своєї історії, ані культури, а сумління й жалю до людей — ні крихти. Та я знаю поляка, який живе у Слободі Рунгурській і книги про гуцульський край пише — про опришківське волелюбство... І міркую собі: якщо хоч один поляк честь нам віддає і за людей нас вважає, то знай: нема у ворогів такої сили, щоб нас з тобою здолати. Ще вийдуть колись наші мученики з новітніх катуш, але й ти, молодий, не маєш права в бездіяльності і спокою їх очікувати, чей професор Тарновецький за свободу пожертвував своїм становищем і достатком, а панна Москалівна — молодістю і вродою. Іди назустріч їм, шукай до них стежок...
І подумай: чи відчуває людина голод, коли бачить хліб на столі? А ні — голодною стає, коли того хліба немає. Народ не відчуває свободи, коли вона в нього є, він може оцінити, що вартує воля, тільки тоді, як її в нього відбирають, — тоді він відчує за нею нестерпний голод. Ти ще не відчув його?
Питаєш, хто той поляк, який славить у книгах наш край. Це вчений–етнограф Станіслав Вінценз. Я прочитав його книгу «На високій полонині» — то енциклопедія наших вірувань, звичаїв і героїки, її автор — письменник, рівний Хоткевичу, Коцюбинському, Франкові... Його добре знає наш машиніст–бляхар Антошко Дзівак, який служив разом з капітаном Вінцензом у війську Пілсудського в поході на Київ. Він тобі найкраще про нього розповів би...»