І як уже знову гість або ж блудний син, який дістався до рідного Міста просити прощення за розлуку, опиниться в тій геометрично спланованій передміській тісноті, — тоді явиться йому справжнє диво, задля якого варто було сюди прийти: за буйноліссям Студентського парку невпинно шумить Прут, а за ним у піднебессі синім візерунком підмальовується небокрай — то дає про себе знати перша гряда Карпат.
Розділ перший
Літнього недільного ранку мешканець Торговиці Олексій Шамрай, якого позаочі, а то й у вічі сусіди кличуть просто Олесем, вертався з рибалки без улову: на устєріччі Пістиньки з Прутом, де він звечора розсипав по плесі пахучу конопляну макуху для наживки, риба цього разу не клювала.
Та й добре: поплавець ліниво гуляв по тихій заводі, ніби й сам був сонний, як рибалка, він вряди–годи мілко занурювався й знову спливав і чапів у марній настороженості, немов призабута згадка, що враз проколюється й безслідно гасне у розлінивленому мозку.
Стан утихомиреності природи й пам’яті був цієї миті для Олеся потрібний: він радів, що спогади бодай на часину звільнили його душу й відпустили на волю, схожу на сон без сновидінь... А таки добре, що риба не клювала й не ментрежила його спокою: поплавець мертво застиг на повороненій вранішньою прохолодою водній гладіні, на яку з Воскресінецької гори почала вже виливатися блідота літнього ранку. Тихо війнув із ліщинових кущів, що закожушили гору, зачаєний у них поночі пахучий легіт, ще мить — і на прузі грушівської видолини з’явиться серпик червоно–золотої лави й почнеться спекотний літній день з його настирливими вимогами й суєтою.
Й немов для того, щоб ще на одну хоча б мить продовжити стан досвітнього спокою, Олесь вийняв з калабаньки зловлені перед досвітком дві верховодки й кинув їх на середину плеса, хай собі гуляють, а сам квапно змотав спінінг, підвівся й пірнув у серпанкову заводь вранішнього туману, якого ще не встиг розрунтати світанок, — щоб якийсь іще час побути без згадок у тихому й бездумному затишку.
Вулиця Сєнкевича, до якої й досі не прив’язалася назва Млинської, була безлюдна; Олесь проминув велетенську споруду перетвореного у товарний склад млина, що колись був власністю місцевого мільйонера Менделя Крупника й натужно тоді гудів, обертаючи важкі жорна, ще й лопотів лотоками так гучно, що луна відбивалася від Воскресінецької гори й була схожа на торохтіння кулеметних черг.
...Десь там, за ліщиновими кущами, сотенний Скиба заряджав міномет, спрямований на зайнятий облавниками «Червоної рубахи» млин; Скиба, кваплячись, укинув міну в дуло зворотним боком, і всі четверо мінометників разом загинули — нині вони спочивають біля боднарівської церкви на цвинтарі, а упівська сотня «Сурма», кинута на крупниківський млин, потрапила в кільце червонорубашників, упали майже всі, і з ними Юрко Сербин — Орлик, а Олесь Шамрай на псевдо Грім був спійманий живим.
І вже не стало благословенної тиші, що панувала вдосвіта над плесом, — минуле таки увірвалося в живий Олесів світ, і він ще раз переконався: його нинішнє вільне життя ніколи не скине із себе невільницьких пут минулого.
Й коли відчинив хвіртку свого подвір’я, заставленого чудернацькими потворами з кореневищ, у які він, вирізьблюючи, втілював образ ворожої сили, — ті потвори враз зрушилися з місць, як колись облавники у підніжжі Воскресінецької гори, і, взявшись за боки, качалися по землі від зухвалого сміху й каркали: а гдє твая нєзалєжнасть, бандеро, твой жє прєзідєнт єщьо ні слова не вимолвіл по–хохлацкі, а тєбя, героя, обзиваєт бандітом; вони плювалися ядучою слиною, й це тривало доти, поки з нинішньої волі не долинув п’яний голос: то горланив, ідучи вуличкою попри Олесеве обійстя, сусід Гаврилко, який щоранку квапився до кнайпи пані Малгосі, щоб похмелитися після всеношної пиятики, й був тоді злий на весь світ: нинішнього ранку він виливав свою пізьму на українського президента: