«Страшно? — спитала пані Заячківська. — Тож якщо хтось злякався, може цієї миті піти — ніхто дорікати не буде».
Мовчанка в хатині тривала нестерпно довго. Врешті один сільський парубок підвівся, винувато глянув на товаришів і вийшов.
«Цей уже пішов з печаттю», — кинув Ферлей йому вслід.
«Ще ні, — затримала свій погляд на Ферлеєві пані Анна. — Він чесно зробив, що наперед зважив свої сили... У підпіллі потрібне геройство, а не героїзація. Нехай про це всі пам’ятають».
До Олеся підкралося вагання. Перед його очима постав елегантний професор Леопольд Тарновецький: напевне, нині його обличчя набрало землистого кольору, а тіло посмуговане гумовими палицями... А якою стала панна Москалівна: чи залишився на її личку хоч маленький слід шаленої вроди, чи не посивіло її медове волосся?
Але ж не покаялися, витримують... А якими Олесь побачить їх колись, якщо вони повернуться з неволі: знищеними, зламаними чи ще сильнішими?.. Й тоді в поле його уяви увійшла Нуся, миловидна доня Антошка Дзівака, з очима, повними відданості Олесеві, коли припадала до нього, побитого. Скільки мужності виливав тоді її погляд! А чи витримала б вона ті тортури, про які сказав Ребет?.. Та що це йому верзеться, чому вона мала б їх витримувати?..
Олесь відчув, як вступила в нього не відома досі сила — адже я не сам, нас багато! І все витримаю — щоб ніхто й ніколи не посмів обізвати мене бидлом, щоб на мене колись з любов’ю й повагою глянула панна Москалівна, щоб я ще хоч раз послухав лекцію професора Тарновецького і щоб Нуся ніколи не пожалкувала, що заступилася за мене перед нападниками на прутському зарінку...
Й пригода біля фігури Скупневича здалася тепер Олесеві дитячою забавою. Але якби не вона — чи прийшло б до нього цієї миті відчуття не звіданої досі сили?
Її фізично відчув Олесь згодом, коли на гімназійному подвір’ї зустрівся очима до очей з Казьом Дзіваком. Той теж відчув Олесеву міць: не витримав його погляду — повернувся і зник у темному під’їзді службового гімназійного входу.
Минуло більше тижня після бійки біля Студентського парку, й прийшли до педеля Шамрая Антошко й Емілія просити вибачення за вчинену Олесеві кривду.
«Я знав, що ви прийдете, бо добрими сусідами єсьте, — промовив Штефан Січкарня. — Та я ще того вечора догадався, хто побив нашого сина...»
«Пане педелю, — винувато заговорив бляхар, уласкавлюючи поглядом Штефана Шамрая, — ви маєте право заскаржити нас до суду. Й ми готові прийняти заслужену кару, бо так уже виховали свого синочка. Та й не ми, то польська гімназія в тому винна... Хіба ж я вас не застерігав, та ви собі те збагателізували... А Казьо що — нерозумне теля. Й коли брати на серіо, то й бійка їхня хоч і жорстока, та все–таки дитяча...»
У розмову втрутилася пані Фросина.
«То правда, Мілько, — звернулася вона до Емілії, з якою потоваришувала ще замолоду. — Бійка дитяча, проте причина її доволі зріла...»
«Казьо отримав своє й покаявся, — відказала Емілія. — А ми готові відшкодувати Олесеву кривду: Антошко наскладав якийсь там гріш...»
«За подібну кривду грішми не відкупитеся, та й ми не будемо вимагати у вас ревалізації, — мовив Шамрай. — Мене, дорогі сусіди, інша тривога діймає: аби колись не довелося за такий шванк платити великою кров’ю... Бо ж не за дівчину чубилися наші хлопці, вони ще самі гаразд не усвідомлюють за що... А то була бійка за місце на цій землі...»
Розділ сьомий
Корнель Геродот зупинився перед хвірткою Олесевого подвір’я, забачивши крізь штахети сусіда, який сидів на порозі свого дому, схиливши на руки голову: не годилося радникові поминати його без добридня. На привітання пана Корнеля Олесь квапно підвівся й підійшов до хвіртки, щоб віддати сусідові честь.
«Що ж це ви з самого ранку в зажуру запали, пане Олесю?» — спитав пан Геродот тільки для того, щоб заговорити, бо ж не чекав від Олеся відповіді.
Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного, немов хотіли прочитати з облич, скільки літ минуло, відколи сусідують, а мабуть, так багато, як зморщок на їхніх чолах, до того ж у колись виштрамуваного радника, елегантного, що й муха на канти не сідала, побіліла борідка, а струнка постать гімназиста Олеся Шамрая похилилася вперед, немовби він хотів наздогнати й повернути собі вкрадений у нього час.
«Нема вже в мене, пане меценасе, ні журби, ні втіхи, — відказав Олесь, — тільки нудьга залишилася... Та що я так пишно заговорив, немов поет...»