«Хай між губи рожеві мої він проникне й на безліч ладів утішить мене коханням», — прошепотіла Сальомея.
«Я чую на шиї своїй холодний доторк меча за цей гріх», — відшепотів Корнель, і в його голосі вчулася тривога.
«Хай не лякає нас доля Овідія — цей гріх вартий смерті. На моєму ліжку вночі я шукала того, хто полюбить мене, я чекала тебе, мій Соломоне, слідом ходила за тобою, поки не спіймала у свої руки гарячі...»
«Двоє грудей твоїх, як два оленятка, а любов моєї Суламіфи солодша за вино... Став до пальми подібний твій стан, твої груди до грон виноградних... Запах пахощів твоїх, дочко Єрусалима, — понад усі бальзами, очі твої — мов дрозди край весняних потоків...»
«Ходи, мій коханий, у поле, там я любов’ю тебе обдарую...»
Та враз затих голос древніх поетів і заговорила до закоханих дійсність...
«Що буде з нами, моя люба юдейко? — заговорив, нахилившись над Сальомеєю, Корнель, і ще бриніла в його мові тональність Пісні пісень Соломона й любовних елегій Овідія. — Невінчаних коханців суд людський замучить, де ж нам взяти шлюб — у церкві чи в синагозі?»
«Ніде, мій любий, — Сальомея затулила поцілунком уста коханого. — Бог у нас один, й він сам, без рабина й священика, поблагословить нашу любов...»
«Де ж те золото, люба, яким ми маємо всипати шлях до нашого щастя?»
«А хіба кохання — то не скарб?»
«Й кожне наше зітхання відлуниться горем колись», — ще тремтіла тривога в голосі Корнеля.
«Будь певний, мій любий, — наше кохання переможе людський глум. Чей же я перемогла домашню неволю й вирвалася до тебе із золотої клітки».
«А як ми вийдемо завтра на світ білий?»
«З піднесеними до неба чолами...»
...Каштановий провулок втримував таємницю лише тиждень — мовчати далі було йому не до снаги.
Вівтіркового ранку, поки ще не починали тягнутися на ринок люди з товаром і грішми, й сонце щойно виринуло із–за Воскресінецької гори, — на середину дороги вийшли разом з протилежних боків провулка панна Ганя і пані Аделя. Спочатку вони по черзі нахилялися одна до одної, шепочучи про щось смертельно таємне, але ж сказано в Біблії: таємне завше стане явним. Обидві подруги не довго втрималися у стані секретності й заговорили голосно, аж луна вдарилася об шибки вікон.
«А то як? — запіворила панна Ганя, сплеснувши в долоні. — Жидівка?!. А втім, йому це не вперше: привів собі, вибачайте, лярву на ніч...»
«Якби на одну ніч! А то живе вона в нього вже цілий тиждень, й вовтузяться обоє, аж на вулицю чутно... — хихикнула Аделя. — Але ж ніхто нічого не знає, може, це в них на серіо», — додала поважно.
«То що — жінку собі взяв з–над Чорного потока?» — щораз то дужче згіршувалась панна Ганя.
«Такою жінкою, як вона панові радникові, я за свій вік не одному і не раз була... А може, це інший випадок?.. Та навіть якби вони захотіли взяти шлюб у синагозі, то рабин його, необрізаного, нізащо не повінчав би. Швидше всього, на віру спряглися...»
«Е–е, такого не повинно статися, це ж бо на все Місто впала б ганьба. Мусять взяти шлюб хоча б у синагозі... Але що мали б у такому разі йому обрізати? — спалахнув сміх в очах панни Гані. — На якого біса молодій жінці каліка?»
«Ви на тому, панно Ганю, ніц а ніц не розумієтеся, бо, як самі призналися, ходите й донині невінньонтком... Обрізали б його не зовсім, бо й справді, навіщо здався їй оштипок? Краще їм таки в церкві повінчатися. Однак в такому разі вона мусила б вихреститися».
«До такої церкви, в якій молиться вихрестка, я б ніколи не пішла».
«А ви й так не ходите...»
«Нібито ви щонеділі перед престолом б’єте поклони...»
«Я маю Бога в серці, моя дорогенька».
«І я так само», — огризнулася Ганя.
«Але що йому заспівають на службі?» — задумалася пані Аделя.
«А що — з роботи виженуть!»
«Чи його виженуть — ще не знати. Але її родина вже вигнала з дому відступницю від віри. І то не з жидівської халабуди над Чорним потоком, а з вілли «Ядвіга» — з найбагатшої у Місті сім’ї ювеліра Баруха Фойєрштайна!»
«О матко Боска! — перехрестилася Ганя. — Що ж він діятиме без такої поплатної служби?»
«За нього не бійтеся, він уже встиг скласти собі файний капітал. Таж пан радник такий скупердяга, що з самого Пацикова тягнув би цапа за пуцюрину аж на Торговицю...»