«Встиду не маєте... Та й неправда це, сама бачила, як він біля церкви роздавав жебракам ялмужну».
«О, та цей бабодур у такий спосіб від гріхів відкуповується! А втім, коли ходить о стислість, то я від такого мужчини теж би не відмовилася...»
«Вам ще мало?»
«А того ніколи не буває забагато, моя кохана... Але ж ви на тому дуже погано визнаєтеся... Ой Ганю, Ганю, як уже раз таке станеться, то все життя мете співати коломийку: «Там у церкві на престолі догоряє свічка, якби була не давала, була би–м правічка!» Така, як ви».
«А ви мене бадали?» — образилася панна Ганя й замовкла.
«Та йой! — скрикнула раптом пані Аделя. — Ми про пусте базікаємо, а я ще не спитала у вас, що чулисьте з політики».
«Шум був у слухавці, не все могла впіймати. Та нібито сказав маршалок Ридз–Смігли: «Nie damy niemcom апі guzika»[6].
«А про штани він нічого не сказав? Чи вирішив їх теж не віддавати?»
«Ви так штуцерно балакаєте зі мною, пані Аделю... — знову з образою відказала Ганя. — Не на всьому, правда, розуміюся, але ж мусите знати, що я не зовсім глупа — маю штири кляси повшехної школи!»
«А нащо вам більше?»
«Та й вам не набагато додалося від того, що колись складали матуру: вся ваша фільозофія дальше чоловічих штанів не сягає».
«А ви й про них не маєте зеленого поняття!»
І були б сусідки з доброго дива пересварилися, якби пан Корнель не почув, що їхня розмова і його тичиться. Й він сказав до Сальомеї:
«Тій тріскотні не буде кінця — мусимо набратися відваги й вийти до них».
Й Сальомея погодилася.
Вони удвох підійшли до пань, радник чемно кивнув головою, а Сальомея — пишна, в альтембасовій сукні, в модному капелюшку, з косою, перекинутою на груди, — стояла знічена. Та це тривало лише мить. У її несамовитих очах засвітився враз незалежний зверхній полиск, й вона, перемагаючи зніяковіння, спромоглася на поблажливу посмішку й привіталася з панями, немов з давніми знайомими:
«Добридень, ласкаві пані».
Переможені її безсоромною сміливістю панна Ганя і пані Аделя — спіснілі й безборонні — відказали обидві в один голос:
«Дай вам, Боже, щастя...»
Й коли радник із Сальомеєю зникли за поворотом вулиці Скупневича, теж в один голос прошипіли:
«Відьма... Справдешня відьма! А яка безлична...»
...Згадка про пань з Каштанового провулка згасла, й у душі пана Корнеля залишилося відчуття, схоже на жаль за характерним колоритом, якого додавали Торговицькому кварталові ці дві старої дати й не позбавлені гумору пліткарки — то вихоплювалася з базару крихта властивого життя Міста. Та вже не видно їх ранніми ранками посередині вулички, не чутно їх перемовин, й життя кварталу гейби спісніло...
У непроглядну самотину пана радника припливали, немов дитячі паперові човники по ріці, фрагменти згадок: одні будили в ньому тугу чи то радість, а інші пропливали мимо, зникаючи в непам’яті.
Й з’явився на мить перед його очима суворий презес Міського суду пан Маціборський, якого зовсім не цікавило приватне життя судового службовця Корнеля Геродота, популярного адвоката, який іноді безкоштовно захищав скривдженого селянина, котрому хтось там переорав межу або позбавив спадку, — бо що може мене обходити, якої віри ваша дружина, адже українці не бойкотують видавця Якова Оренштайна через те, що він єврей, друкують у нього й купують просвітянські книги, ще й називають патріотом, і я не розумію, чому відвернулися від вас ваші родаки, коли побачили поруч з вами красуню іншої віри... А ще найзатятіші українські патріоти охоче фотографуються в жида Кіблєра й годинами простоюють перед вітриною його салону, намагаючись впізнати знайоме обличчя і своє насамперед.
Та найстрашнішу згадку, від якої спинялося серце, пан Геродот відганяв від себе всіма силами, й тому кожної неділі виходив на місток біля Крупникового млина, щоб на місце чорної згадки прилітала інша, світла — про перше побачення з коханою: ось вибіжить із вілли прекрасна Сальомея, впаде йому в обійми, й вони удвох подадуться у незвісті життя дном моря... Дарма: страшну згадку відтісняла інша й теж гірка, не даючи вселятися в душу Корнеля солодким спогадам: вибігає з вілли зрозпачена Сальомея, яка прийшла забрати з дому свої речі, а тато, мама й сестри виганяють її з прокльонами. Й вони обоє, зганьблені, вертаються на Каштановий провулок — й ніхто їм не співчуває й не задумується над тим, що, крім достатку, віри й звичаїв, повинна існувати в людському світі ще й непоборна сила любові.