«Якщо зумієш зв’язатися з колишнім своїм провідником, — мовив професор, — і отримаєш від нього завдання, яке муситимеш виконувати за межами краю, прийди на Багінсберг й допитайся до Йогана Думенкопфа на Фрідріхгасе — там зможеш побачитися зі мною. Я спробую тобі допомогти».
Професор подався через центр Міста в бік німецької колонії, а Нуся, минувши ратушу, спустилася знайомим захаращеним крутосхилом й коли дійшла до початку вулиці Сєнкевича, з приміщення редакції газети «Жіноча доля», що на Садовій, вийшла повновида жінка з короною кіс на голові; тієї жінки Нуся ніколи не бачила, проте добре знала вродливу пару, яка йшла слідом за жінкою, — були це її сусіди пан Корнель Геродот й красуня Сальомея.
Нуся квапно подалася Садовою й заховалася в тінистому Каштановому провулку: їй, обшарпаній і до краю змученій, аж ніяк не хотілося зустрічатись зі знайомими після пригод, котрих довелося зазнати останнім часом.
...Письменниця Дарина Макогон, яка прибрала собі епатажний літературний псевдонім Ірина Вільде — в перекладі з німецької — Дика, взяла Сальомею під руку й, підвівши голову, бо ж була набагато нижчою, приглядалася до неї, немов хотіла переконатися, чи відтоді, як побачила її вперше на похороні Андрія Чайковського, не зблякла дивовижна семітська врода жінки, й задоволена, що дружина популярного в Місті мецената Корнеля Геродота не втратила своєї зваби, заговорила приязно й безпосередньо, як до близьких сусідів через паркан, повертаючи голову то до Сальомеї, то до пана радника, який ішов за ними кроком позаду:
«Я побачила вас через вікно нашої редакції, яка вже перестала видавати славну «Жіночу долю» й готує до випуску зовсім нову газету «Радянське Покуття», й вийшла, бо не хотіла, щоб ви побачили, як швидко міняється образ влади... Вчорашній коректор Богдан Білоскурський лише завдяки своїм політичним поглядам і аж ніяк не професійності зайняв чільну посаду і так упевнено поводиться, ніби самим Господом призначений для керівної діяльності... І портрети на стінах, і стосунки між людьми помінялися, навіть друкарська фарба інакше пахне... Ну а я пішла на творчі хліби, буду писати про нове життя. Справді! Адже кожен новий етап суспільного розвитку цікавий тим, що його треба пізнавати. Й кольори помінялися... Зрештою, ми не бики, які агресивно реагують на червоний колір, — у нас така барва завше була прийнятною: згадаймо космацькі вишивки або парубоцькі червоні гарасівки...»
Пан Корнель нервово ступив крок уперед, порівнявся з письменницею й, непорозуміло дивлячись на неї, відкрив уста, щоб заговорити, й при тому віяло зморщок на його чолі сердито збіглося. Ірина Вільде це запримітила, їй не хотілося, щоб гостра дискусія спалахнула просто на вулиці, тим більше що висловлювати вголос невдоволення новою владою вважала небезпечним, й вона тактовно перемінила тему розмови.
«А пам’ятаєте, шановне панство, чи то пак товариство, най ся преч каже, що я пообіцяла вам, коли ми вперше зустрілися: запросити на льоди до «Romy», правда?»
Мовчазна Сальомея, відчужена й холодна, — чи то невзвичаєна в новому товаристві, чи знесміливлена відвертістю письменниці, яка, здавалось їй, намагалася вивідати в неї і в Корнеля їхнє ставлення до нової політичної ситуації — враз просвітліла, зігнала нахмареність з обличчя й промовила, притиснувши до себе руку співрозмовниці: «Часи насправді головоломно помінялися, завтра й на кав’ярнях вивісять шильди з іншими назвами. То якщо ми задумали трохи відпочити, зайдім до єврейської ресторації Розенберга на Ягеллонській і проведемо там у вічність стару епоху, як ви, шановна пані, зволили висловитись».
У Розенберга поки що нічого не змінилося: метушливий і надміру ввічливий кельнер у чорному костюмі й з метеликом під шиєю у вичікувальній позі приймав замовлення, привітно посміхаючись до знайомої клієнтки, яка у жидівській ресторації поводилася вільно, як у себе дома; тереблячи пухнастий хвостик товстої коси, вона диктувала, фамільярно звертаючись до офіціанта: