Від того нового знамення, якого не знали ні діди, ні прадіди цих юнаків, готових воювати за Україну — бо ж гинули їхні предки під рідними символами: синьо–жовтими прапорами, тризубами на щитах і церковними фанами з постатями архангела Михаїла з мечем у руці — холодніли гарячі серця добровольців, й до кінця губернаторської промови порідів натовп, ніби сполохався есесівських блискавок.
Після Франка вийшов за трибуну вельми шанований колишній посол до сейму від Міського виборчого округу, хорунжий УГА, побратим Вітовського — Дмитро Паліїв, який вернувся в Галичину з Криниці. Від його мови припинився на майдані розбрід; Паліїв закликав обурених чужою символікою волонтерів позбутися мрійництва й визнавати реалії; мусимо використовувати найменші нагоди для боротьби за Незалежність, ми повинні здавити в собі почуття приниження, як це зробили колись Українські січові стрільці, яких у Стрию примушували присягати на вірність цісареві Францу Йосифу, зате потім вони здобували перемоги на Маківці й Лисоні. Й до нас прийде наш час, та лише тоді, коли триматимемо в руках зброю, хай і чужу...
У відповідь на його промову злетіла над майданом пісня «Гей у лузі червона калина» з бадьорим закликом визволяти братів–українців з московських кайданів...
Франка забрало авто, й стало вільно дихати; гімназисти ринули до театру. На сцену винесли столик і два крісла,
Дмитро Паліїв сів поруч з німецьким офіцером, й до них гусаком потягнулися добровольці.
На балконі, немов заховавшись від очей майбутніх вояків, сиділи поруч Корнель Геродот і Олесь Шамрай.
Не змовляючись, вони вийшли разом із Каштанового провулка, мовчки подалися до центру Міста й звернули до театру минаючи розвалену груду бетону, яка була ще не так давно пам’ятником комуністичному вождеві, — тепер вона, потрощена, лежала в трикутному сквері між двома міськими магістралями.
«Sic transit gloria mundi...»[20] — промовив, кивнувши на розвалину, Геродот, а Олеся змозолила думка: він повинен, а не може цього вчинити, — повісти радникові, що бачив Сальомею, запряжену в шнури й батожену нагайками, коли німці валили кам’яну подобу Сталіна. Таки не зважився: нехай Сальомея залишиться світлим образом у пам’яті мужа, який щоранку виходить на вуличку Реймонта, що крізь проломаний паркан вибігає з гето й тягнеться понад Чорним потоком до вулиці Міцкевича: нею німецькі шуцмани й жидівські орднунгполіцаї гнали обшарпаних знедолених людей до Багінсберга на роботу в каменеломні, й пан Геродот промацував поглядом кожне обличчя, марно дошукуючись серед чорного тлуму постаті Сальомеї... І що сталось би з радником, якби він дізнався про те, що бачив Олесь, — та ні, він цього ніколи Геродотові не розповість...
Обидва мовчки сиділи на балконі, а на сцені відбувався жалюгідний спектакль, що його представляли юнаки, які втішали себе облудною надією на звитягу над давнім ворогом з допомогою зброї, новим завойовником подарованої...
Втім, Олесь побачив, як до театральної зали увійшли, тримаючись за руки, професор Тарновецький з дружиною Оксаною, й від того, що після незмірно довгого часу знову уздрів її — таку саму прекрасну, якою була тоді, коли він з кропив’яним мішком у руці стояв стовпцем перед нею, а вона погладила його по голові, — до млості стиснулося в нього серце. Олесь згадав, як сфотографувався в Кіблєра й ту фотографію залишив для неї на столику в салоні, — й сором спалив його обличчя від думки, що вона ту знимку забрала й прочитала дедикацію — «залишуся назавше вашим лицарем»; напевне, посміялася й, може, поглузувала б і тепер, якби його побачила; він втиснувся у спинку крісла, щоб Москалівна, бува, його не запримітила, однак не міг відвести погляду від її профілю — і звідки взялося на світі таке диво, і як йому звільнитися від пристрасної мани, яка й досі мучить його, заступаючи перед ним весь світ...
А тим часом на сцену виходили один за одним гімназисти і сільські парубки й складали присягу перед щитом із зображенням розлюченого лева. Й пройняло Олеся почуття роздвоєності: один Шамрай стояв на сцені з викинутою вперед рукою й вимовляв слова присяги окупантам, — і чому він зараз не там, чому заховався, коли нині кожен, хто молодий, повинен взяти до рук зброю; а другий соромився самої думки, що може піддатися оскаженілим загарбникам, які знищили подружжя Теліг і Костя Гупала, а прекрасну Сальомею, для любові й радості призначену, запрягли, немов конину, в шлею...