Розділ двадцять перший
Літня ніч, як на весіллі в бідного, коротка, та для Олеся розтягнулася вона в довжину всього його зрілого віку матовими картинами, що прокручувалися перед очима, мов чорно–біла стрічка німого кіно.
З–над повороненого ніччю плеса, що притихло під примарним сяйвом місяця, вгамувавши своє шалене кружляння перед тим, як вихопитися із заводі подвоєною силою злитих річок у запінене русло й погарцювати в далеку путь до моря, здіймалася біла курява туману й, пресуючись у ватяні плахти, оповивала нижній схил Воскресінецької гори. Й поринала вона у білу бездонну каламуть, ніби втомилася височіти сторожею над околицею Міста, занурювалася, і вже лиш половина її коливалася на поверхні білоти, немов ковчег, що безнадійно тоне. За мить її не стало видно, зникла, в розпачі вчепившись за усипане зоряною гранню небо верховіттям струнких гаджуг, що стали схожими на шпилі стародавніх замків чи то готичних соборів.
Олесь чіпко увіп’явся поглядом у те видиво, прикипів, ніби намагався збити піну мряки, яка нестримно набухала, загрожуючи й ті шпилі затопити — і вже ніколи не побачить він того місця, де настиг його ординський полон. Та хай би й пропало воно навіки, а все ж невимовно стало за ним жаль, бо ж тут прожив він останню мить свого вільного життя перед довголітнім невольничим випробуванням; і чи вийшов би він цілим душею й тілом із воркутинського пекла, якби саме під цією горою не відчув непоборне притягання рідної землі, без якої немає сенсу жити й заради відчуття на ній єдиної миті свободи варто піти на муки або й на смерть.
Й немов від тривоги, що не стане більше на світі Воскресінецької гори й кане в забуття щасливий мент, коли переможений Олесь відчув себе непереможним, розступилося на вершині біле жмуття туману, гейби шаблею розполовинене, сповзло обабіч гори, й Олесь побачив...
І здалося йому тієї миті, що то не видіння і не спогад, а найвідчутніша реальність, у якій він і зараз перебуває, хоч минуло з тих давніх пір цілих півстоліття...
У кінці квітня 1945 року, провідної неділі, на Космач, де розташувався військовий округ УПА «Говерла», за наказом Хрущова було кинуто тридцять тисяч військ НКВД під кодовою назвою «Червона рубаха».
Шляхом через Печеніжин, Слободу Рунгурську й Акрешори посунула танкова бригада, а дві стрілецькі дивізії і полк прикордонників зупинилися на початку Вербізького тракту з лівого берега Пруту між вулицями Скупневича й Сєнкевича, й бастіоном на цій лінії став Крупників млин.
На правому березі ріки заліг курінь «Гайдамаки», зайнявши оборону на лінії Іспас—Боднарівка; у підніжжі Воскресінецької гори зайняла бойову позицію сотня «Сурма», озброєна «дехтярами», двома максимами, а чолопок гори зайняла команда мінометників із сотенним Скибою на чолі, оснащена чотирма мінометами, протитанковим гранатометом і спорим запасом мін та фаустпатронів.
Ніч минала тихо–мирно в напруженій поготівлі до бою, що мав, як передбачалося, розпочатися на світанку.
Із грушівської улоговини між Воскресінецькою горою й пилипівським Погорільцем потягнуло першим весняним теплом. Бійці рою Юрка Сербина, спершись спинами один до одного, слухали розповідь прибулого минулої осені до сотні Скиби колишнього гімназиста Петра Гулейчука, який перед матурою вступив до дивізії «Галичина» й після погрому під Бродами, уцілілий, вибрався з гаварецьких пропастей, пробрався крізь іспаські ліси й мишенські переяри до Утороп, де зголосився добровольцем до сотні «Сурма».
Розповідав він новим побратимам про страшну масакру під Радивиловом і Бродами, про зраду німецького командування, яке полишило на поталу більшовицьким різунам беззахисну дивізію. Усі закони війни стосовно воїнів української дивізії були зневажені, замість шляхетної битви відбулася кривава різанина, в якій не забирали в полон переможених, поранених дострілювали, кололи штиками; полки вермахту Тридцятого армійського корпусу панічно втекли на захід, залишивши в оточенні двадцять тисяч українських вояків... Розбиті машини, підірвані панцерфаустами фургони, перекособочені танки, задерті рила гармат, артилерійські коні з виваленими бебехами, спалені хати і гори трупів — безголових, безруких, безногих; командир дивізії Фрайтаг ганебно втік на своєму опелі з–під Ясенова, а я, присипаний землею, виповз, і те, що побачив, зжахнуло мене більше, ніж та різанина: біля мене лежав убитий професор Тарновецький, а його дружина, медсестра Оксана, термосила його, будила мертвого; опричники із «СМЕРШу» відірвали її від нього, вона кричала, кусалася, та їй заламали руки й повели до ординців на глум, і я бачив, як дикуни знущаються над жінкою...