Олесь дивився на Нусиного брата, такого схожого на неї, й у серці проколювалося до нього співчуття, однак на денці душі ще озивалася рештка неприязні, спородженої колишньою Казевою ненавистю, яка заподіяла кривду не тільки Олесеві, а й усьому українському люду: Олесеві ще хотілося залити Казя задавненою злобою, та враз зчахла вона, спопеліла, бо обидвох їх однаково потоптала доля, й слова ненависті, якби й зродилися, не мали б нині, на табірних нарах, нищівної сили. Й спитав Олесь примирливо:
«Як ти сюди втрапив?»
«Так само, як і ти, — відказав Казьо. — Чей у нас один ворог, і здолав він нас обох у той вигідний для нього час, коли ми чубилися, запаморочені заповзятістю когутів, у смертельному поєдинку й не бачили оскалу хижої лисиці, яка зачаїлася за плотом... Коли генерал Сікорський назвав справжніх винуватців катинської трагедії, Сталін наказав роззброїти Армію Крайову, й вона після загибелі генерала в замовній авіакатастрофі перейшла у підпілля під проводом Станіслава Миколайчика. На чолі Польської Крайової Ради совєти поставили енкаведиста Болеслава Берута, й після нашого невдалого походу на Львів Волинська дивізія АК була оточена, переарештована — нині в московських концтаборах аковців не набагато менше, ніж упівців... Отаке–то, мій сусідо. Та ми ще довго потім, мов одурілі, вирізували одні одних...»
Олесь мовчав, перетравлюючи у свідомості сказане Казьом, згодом промовив скрушно: «Після нашої з тобою бійки у Студентському парку гімназійний педель Штефан Шамрай, мій батько, мовив до твого батька–машиніста Антошка Дзівака: «Наші незгоди почалися з хлоп’ячої бійки, а закінчитися вони можуть великим пролиттям крові». І — як у воду дивився... Ну добре, ви мали свою рацію, воюючи за довоєнні кордони, а ми свою, обстоюючи рідну землю. Але ж кому вона дісталася? — москалеві. Чому ж то ми спільно не спрямували своїх штиків проти відвічного ворога? Ми різалися, а землю сусід забрав... — По хвилині мовчанки Олесь різко повернув голову до Казя й запитав: — Ти брав участь в акції «Буря» в Саргині на Холмщині? Там аковці вирізали до ноги півтори тисячі невинних українців разом з жінками й дітьми... Признайся, ти був там?»
Олесь підвівся на лікті й чекав від Казя відповіді зі страхом, що він признається до людиновбивства, а тоді їхня розмова закінчиться й проляже між ними стара ворожнеча, яка в неволі могла й загаснути.
«Яке це має значення, — відказав Казьо, — був чи не був. Мене там не було, та здійснювали акцію мої однодумці, військові побратими... Але якби я навіть брав у ній участь, то чинив би те саме, що й вони. Жорстокіших законів, ніж воєнні, немає на світі... ну а ти був на Волині, коли упівці мстилися на невинних польських осадниках? Кажеш, що ні. А якби й так — то скажи по правді: як би ти поводився, коли б там опинився?»
«Тихше, Казю, люди сплять... Але я знаю: наші дітей не вбивали».
«О, які добрі! А чи то вельми гуманно вбивати батьків на очах у дітей?»
Запала мовчанка, згодом Казьо проказав спокійно:
«Колись Станіслав Вінценз таке мовив моєму татусеві: «Настане час, коли поляки й українці, як ті однокінні ґазди, які з необхідності стають супружниками, спільно оратимуть парокінкою кожен свою нивку, свято оберігаючи межу...» Як би я хотів, щоб так сталося! Висохла б кров на наших руках».
Казьо знайшов Олесеву руку й легко стиснув його зап’ястя. По хвилині прошепотів:
«Недавно я дізнався, що у Воркуті карається моя сестра Нуся».
Олесь з відчаєм і радістю скрикнув:
«Нуся?!»
Хтось із в’язнів пробурмотів невдоволено: «Замовкніть нарешті, таж завтра в забій!»
Розмова між Олесем і Казьом обірвалася, врешті вони поснули. І, певне, кожен думав перед сном: яка ж то Господня несправедливість, що розсварених товаришів мирить лютий сусід, рівноправно винищуючи їх у Катині, Вінниці, Золочеві, Дем’яновому Лазі й однаково мордуючи в магаданських, колимських та воркутинських концтаборах... Чому то перед миром і злагодою завше має відбутися моторошна рахуба втрат?
...Небо почало сіріти, й щербатий місяць, перемінившись у клубочок туману, розтанув за схилом гори. Світало. Мабуть, вода у плесі стала прозорішою, й риба побачила наживку: поплавець стрімко занурився під воду, потягнувши за собою вудилище, — клювала поважна здобич. Олесь знову став заповзятим рибалкою, він повів вудкою понад плесом, даючи змогу рибині порозкошувати, потім рвучко смикнув її вверх, і на жилці затріпотів, вигинаючись срібними боками, всипаний білими цятками по хребті здоровенний пструг.