— Але мені кинуто виклик! — гордо вигукнув професор Теренціо.
— Моя дочка, — втрутився синьйор Мелетті, — каже, що з'їла з півкілограма цього шоколаду, що він відмінної якості й легко засвоюється…
— Досить балачок! — рішуче сказав професор Россі. — Пора переходити до діла. Розпочинаймо експеримент.
По цих словах запала понура мовчанка. Затамувавши подих, присутні спостерігали, як обидва вчені, бліді, мов мерці, втупившись один одному в очі, готувалися з'їсти два крихітні шматочки загадкової речовини.
— Генерале, — мовив професор Россі, урочисто карбуючи слова, — спостерігайте уважно за тим, що станеться зараз. Може бути, що від нашого досліду залежить порятунок усього людства. Присутність на нашій планеті космічних загарбників, на мою думку, є набагато більша небезпека, ніж вибух атомної бомби. Чудово розуміючи все це, будучи при розумі і при здоров'ї, цілком усвідомлюючи, що…
Одне слово, професор Россі виголосив непогану промову. Він так її розтяг, що присутні стали перешіптуватися:
— Коли вже він з'їсть нарешті свій шоколад?
Потім настала черга виступати професорові Теренціо. Він довго розповідав про сонячну систему і про космос, згадав Данте, Галілея, Коперника і Ньютона, вказав зокрема на різницю між печерною людиною і професором Ейнштейном і взагалі висловив чимало великих ідей, що їх усі, до єдиного слова, магнітофонна стрічка зберегла для людей майбутнього.
І знову всі почали питати один одного:
— З'їдять вони нарешті свій шоколад чи не з'їдять? Мабуть, учені сподівалися, що генерал, у свою чергу, теж виголосить довжелезну промову, але генерал мовчав.
Учені, витріщившись один на одного, неначе фехтувальники у вирішальну мить смертельної дуелі, піднесли до вуст шматочки шоколаду і надзвичайно обережно поклали їх на кінчик язика.
Учені закрили рота.
Пожували.
Проковтнули.
Заклякли, мов статуї у міському парку. Раптом гримаса спотворила обличчя професора Россі. Точнісінько така гримаса, як у дзеркалі, з'явилась на обличчі професора Теренціо.
— Не смакує? — запитав синьйор Мелетті, нітрохи не відчуваючи урочистості моменту.
Усі обурено засичали на нього:
— Т-с-с-с!
— Мугир! — пробурчав собі під ніс генерал. І, звертаючись до учених, сказав: — Ну, то й що ж, синьйори? Ми чекаємо.
— Я відчуваю, — промимрив професор Россі, — наче ядуху…
— А я вже зовсім задихаюся… — прошепотів професор Теренціо.
— Мабуть… мабуть, цей шоколад… — почав професор Россі.
— Отруєний! — закінчив професор Теренціо.
— Негайно! — наказав генерал. — Викличте швидку допомогу! Треба терміново відвезти їх до найближчої лікарні!
— Пробі! — зарепетував синьйор Мелетті. — Ріта! Моя Рітучча! Паоло! Їх теж треба відвезти до лікарні! Швидше, ради бога, швидше!
Професор Россі і професор Теренціо уже просто корчилися, буцімто від нестерпних болів, розстібали на собі комірці, тремтячими руками чіплялися за генерала, полковника і навіть за синьйора Мелетті.
— От, — крикнув хтось, — от що виходить, коли бояться пустити в діло гармату!
Але переполох був такий великий, що неможливо було точно визначити, хто був автор цієї історичної фрази.
Професор Дзета
Поки машина швидкої допомоги під оглушливе виття сирени везла до лікарні вчених, які безперестанку скаржилися на біль, і Ріту, яка, навпаки, не хотіла їхати, бо почувала себе чудово, Паоло в цей час, утікши від батьківської кари, блукав полями. Був ранок, і хлопець нудьгував без діла. Аби згаяти час, він почав був ловити ящірок у покинутому кар'єрі. Але заняття, яке так захоплювало раніше, коли йому траплялося прогулювати уроки, сьогодні здавалося нестерпно нудним. Попоїсти дома він не встиг, але, правду кажучи, після вчорашнього бенкету він міг і не снідавши гуляти ще годину-дві. Почувши вдалині виття сирени, Паоло подумав, що вже, мабуть, обідня пора, і мимоволі повернув до Трулло. Йому не йшла з думки вчорашня пригода у торті.
«Даремно ми поквапилися і втекли, — казав він сам собі, — той загадковий синьйор Джепетто, чи як там його, аж ніяк не був страшний. І зовсім не був схожий на марсіянина. Я можу поклястися, що він усміхався!»
Хлопець ішов по вулицях Трулло, трішки хвилюючись від думки, що його, певно, вже розшукують. Зненацька його погукав шкільний товариш:
— Паоло, де це ти пропадав так довго? Ти що, може, хворів?
— Так, — поквапно відповів Паоло, — я хворів, але вже одужав.