— Ніколи цього не буде! Ви не врахували, що й самі загинете при цьому.
— Я загину, але це необхідно зробити. Не вперше учені жертвують собою…
— Але ще не було такого, щоб учені гинули в торті замість того, щоб ласувати ним! Та я не дам вам це зробити. Не я сам — я розкажу всім, що ви можете перетворювати атомні бомби на шоколадні торти. Ви станете найславетнішою людиною нашої епохи! Подумайте, професоре, на центральних площах світу вдячне людство спорудить вам пам'ятники!
— Вистачить мені й одного — надмогильного пам'ятника!
— Ви божевільні, професоре! Ви тільки подумайте, яке прекрасне життя! І який смачний цей торт!
— Я можу думати лише про те, що як учений-атомник, я зганьбив себе назавжди! І даремно ти мене вмовляєш, Паоло. Я вже вирішив. Смерть мене не лякає. Краще допоможи мені здійснити мій план.
— Нізащо!
— Ні, ти допоможеш мені! Ти віднесеш командувачеві моє послання, де буде сказано таке: «Землянам — з борту космічного корабля „Марс-1“. У вашому розпорядженні є півгодини, щоб скласти зброю і вручити нам заложників — тисячу дітей. У разі неприйняття цього ультиматуму за тридцять хвилин ми підірвемо атомну бомбу, котра знищить Рим умить. Підписав командир…» Треба лише вибрати якесь підхоже ім'я. Нехай це буде капітан Гор. Як ти гадаєш, послання досить грізне? Звісна річ, вони нізащо не згодяться віддати марсіянам тисячу дітей! Так можуть вчинити хіба варвари чи вбивці! Отже, їм нічого не залишиться, як одразу ж відкрити вогонь по тортові, перш ніж скінчиться строк ультиматуму. І тортові настане кінець. «Фініс» по-латинському. А зараз я тобі напишу це послання…
І професор, не барячись, тремтячою від хвилювання рукою почав писати текст ультиматуму.
Дійшовши до фрази, де вказувалася кількість заложників, він завагався.
— Тисяча дітей… Гм… А якщо я вимагатиму дві тисячі? Еге ж, так буде краще! Пишу: дві тисячі. Вони тоді швидше відкриють вогонь, і моя агонія буде коротша.
— Не гайнуйте часу, — рішуче сказав йому Паоло. — Невже ви справді гадаєте, що я віднесу командувачеві ваше послання? Послання боже вільця!
— Неодмінно віднесеш!
— А от і ні! Кажу вам коротко і ясно: ні, ні й ще раз ні!
— Тоді я викину тебе з торта!
Коли професор Дзета сказав ці слова, лице його якось дивно скривилося. Здавалось, він ось-ось заплаче.
Професор Дзета скінчив своє послання, чітко написав вигадане ім'я й розписався, тут-таки вигадуючи незрозумілі знаки.
— Це мають бути ніби марсіянські письмена, — пояснив він, — так воно переконливіше.
Професор склав аркуш і простяг його Паоло:
— Ну, віднеси!
— А якщо ні?
— А якщо ні… Я ж сказав, скину тебе вниз!
— Ану, спробуйте!
Професор Дзета скорчив страшну гримасу, щоб налякати Паоло, але все одно по його очах було видно, що він ніколи в житті не міг нікого налякати.
— Не провокуй мене, — запхикав він, — я ж добра людина…
— Добра людина! А самі хочете знищити торт, аби тільки він нікому не дістався! Такий великенний, такий прегарний торт!
— Благаю тебе, Паоло, віднеси цього папірця вниз!
— Нізащо!
Професор Дзета у відчаї, благаючи Паоло, рвучко ступив уперед і схопив хлопчика за руку. Він тільки хотів слізно попрохати його, але, як на те, забув про одного дуже небезпечного свідка їхньої розмови. Гадаючи, що Паоло в небезпеці, Дзорро загарчав, схопився і стрибнув на бідолашного професора, вп'явшись зубами йому в литку.
— Ай! Ой! Рятуйте! — заволав професор.
— Дзорро, назад! На місце! Бачите, професоре? Ви не можете зачепити мене й пальцем, не те що викинути геть! А поки я тут, торт урятовано, бо ви ж не захочете, щоб і я загинув разом із вами! Принаймні я на це сподіваюсь.
— Якщо у мене не буде вибору, — понуро відказав професор Дзета, — я кину послання з якимось тягарем, і ти теж умреш тут! Як жертва своєї впертості. Але я не хочу цього.
— А я не хочу, щоб знищували торт.
— Сквік, сквок, караброк, брек, брок! — став викрикувати вчений своєю мовою.
— Якщо ви розмовлятимете зі мною цією мовою, я зовсім перестану розуміти вас, — спокійно зауважив Паоло.
— Сквок, сквек, сквік…
Монолог професора Дзети тривав довгенько. Старий був у такому розпачі, що Паоло затурбувався, чи не втрачає той, бува, розум. Потім учений перейшов на італійську і знову взявся терпляче вмовляти Паоло віднести послання.