— Дай мені вмерти тут, у цьому торті, у найбільшій помилці мого життя! — благав він Паоло.
— Тоді це була б найбільша помилка в історії, — відповідав Паоло.
Скільки точилася ця вперта боротьба? Кілька годин, гадаємо ми. І не варто описувати докладно її хід, тим більше, що вона була суто словесна. Нам відомо тільки, що в якусь мить Дзорро почав виказувати ознаки занепокоєння, нашорошив вуха, стиха заскиглив, поки, нарешті, не витримав і кинувся геть із торта.
— Дзорро, ти куди? — крикнув йому навздогін Паоло. І сам теж визирнув надвір. Те, що він побачив, змусило його весело, нестримно і щасливо розреготатися.
— Що тебе так розвеселило? — пробурчав професор Дзета.
— Професоре, скільки вам треба заложників?
— Тисячу… Дві тисячі!..
— Он вони! Самі йдуть сюди, без будь-якого ультиматуму! І їх набагато більше двох тисяч…
— Що ти кажеш?!
— Подивіться самі, професоре! Ідіть сюди, хутчій! Гляньте! А ви, хлопці й дівчата, швидше нагору!
Як легко порозумітися з дітьми
Нам треба на якийсь час повернутися назад у нашій оповіді, щоб проїхати по сліду машини швидкої допомоги, яка, прокладаючи собі шлях виттям сирени, везла до лікарні професора Россі, професора Теренціо і маленьку Ріту. Вчені безперестану скаржилися.
— Ой, ой! Як мені боляче! — пхикав перший.
— Ай, ай! Як мені погано! Покличте мерщій нотаря, я хочу скласти заповіт! — благав другий.
Санітари всіляко намагалися заспокоїти вчених, підбадьорюючи їх словами і прикладаючи їм до живота гумові мішечки з льодом.
Ріта нічого не розуміла:
— Що їм?
— Вони скуштували того фальшивого марсіянського шоколаду.
— Фальшивого? Або ви побожеволіли, або вони! Це був справжній, найсправжнісінький шоколад! І він аж ніяк не отруєний, а то б я вже давно померла. Я його з'їла, мабуть, цілий кілограм і ніколи ще не почувалася так добре.
— Цить-бо, що ти у цьому тямиш?
— Не турбуйтеся, я завжди якось втямлю, болить у мене живіт чи ні. І зовсім не треба бути професором, щоб знати, де в тебе живіт і що з ним діється.
— Та замовкни вже ти врешті-решт! Не турбуй цих бідолах. Бачиш, як вони страждають.
— Я бачу, як вони прикидаються!
Санітари не стали більше розмовляти з маленькою плетухою. Втім, машина швидкої допомоги вже під'їхала до лікарні. Добрий десяток лікарів оточив Ріту, і начальник відділення став оглядати її.
— Що ти відчуваєш?
— Нічого.
— Тут болить?
— Ні.
— А тут? А в цьому місці? А отут?
— У мене ніде не болить! І взагалі — що я маю відчувати? Я тільки попоїла пречудового шоколаду!
— Ну, гаразд, будь розумницею, будь слухняною дівчинкою, і все це минеться.
— Яке ще «ЦЕ»?! Я ж вам кажу — я не хвора! А ще скажу вам, якщо хочете знати, що той предмет на Монти Кукко ніякий не космічний корабель, а торт! Спитайте мого брата, спитайте синьйора Джепетто!
— Хто це — синьйор Джепетто?
— Я не знаю, підіть і спитайте його, хто він такий. Він у торті, всередині; він його з'їсть усього, от щасливий!
Начальник відділення, сумно хитаючи головою, обернувся до інших лікарів.
— Ви чули, синьйори? Сердешна марить. Її хворий розум химерно пов'язує шоколад із пригодами Піноккіо! Очевидно, отрута почала діяти на нервові центри. Сподіваюся, ми зможемо щось зробити. Для початку я пропонував би заспокійливий укол: він просто необхідний.
— Абсолютно необхідний! — хором відповіли лікарі.
Ріта розплакалася і стала щосили кликати маму. Але, хоч як вона борсалася, хоч як видиралася з рук лікарів, укол їй все-таки зробили. Майже відразу ридання припинилися, і незабаром Ріта заснула, а медсестра втерла їй сльози.
Тим часом інші лікарі оглядали професора Россі і професора Теренціо. Вони оглянули їх вздовж і впоперек, вислухали серце і легені, постукали молоточками по колінах, щоб перевірити рефлекси. Але, сказати правду, їм не вдалося знайти щось серйозне. А втім, і професор Россі, і професор Теренціо під час огляду теж здивовано відкрили, що не можуть точно вказати місце, де їм прежахливо болить.
— Тут… Ні, тут не болить… Мабуть, ось тут… Ні, не тут… А може, отут-о… Але ж ні, і тут не болить!
Професор Россі був прикро вражений тим, що не відчуває ніякого болю, а професор Теренціо дуже зніяковів.
— Не знаю, в чому річ, але я більше не відчуваю ніякого болю, — признався він.
— Якби мова йшла не про славетних учених, — казав згодом один лікар іншому, — я зробив би висновок, що вони просто вигадали собі цей біль.
— Авжеж, типовий випадок самонавіяння. Інакше кажучи, надмірний страх…