Генерали, полковники, начальники пожежних команд і поліцейські, слухаючи пілотове донесення, намагалися не дивитися один на одного, щоб ніхто не прочитав у їхніх очах, що вони не знають, як бути.
Тієї миті в кімнату влетів засапаний поліцейський Мелетті, на прізвисько Хитромудрий Одіссей. Він щось забелькотів до присутніх, але ніхто його не зрозумів.
— Та що ви там лепечете? — гримнув генерал. Синьйор Мелетті поклав руку на серце, щоб воно не так калатало, і врешті-решт здобувся аж на двоє слів.
— Моя дружина… — сказав він, обмахуючися беретом.
— Що? Спалила вам печеню? Не пришила ґудзика до сорочки? Яке мені діло до вашої дружини тепер у таку хвилину!
— Зачекайте трохи, я віддишуся… Моя дружина збожеволіла!
— То подзвоніть до психіатричної лікарні й дайте нам спокій!
— Синьйоре генерал, я вам кажу, — вона збожеволіла! Геть із глузду з'їхала! Бігає по дворах, збирає тисячі жінок… Вони хочуть іти на горб, щоб забрати своїх дітей… А ще…
— Ах, це ще не все?!
— Зараз я вам скажу найстрашніше, синьйоре генерал! Я чув, як вона дзвонила своїй сестрі в Трастевере, і своїй двоюрідній сестрі, що живе в Монте Маріо, і своїй тітці, що мешкає…
— Слухайте, Мелетті, чи не хочете ви переказати нам увесь телефонний довідник? Ближче до справи!
— Отже, вона роздзвонила майже по всьому Риму, що діти біжать на Монте Кукко. Тепер про це знає все місто! І звідусіль біжать до горба мами! Вони прибувають цілими батальйонами, синьйоре генерал! Полками і навіть дивізіями!
— Де ж ви були раніше? Чому не повідомили нас про це негайно?
— Синьйоре генерал, вона упорала все за дві хвилини! Моя дружина коли береться за щось, то стає просто суспільною небезпекою…
— Я — Дедал! Викликаю Діомеда! Прийом.
— Я — Діомед! Що там сталося? Прийом.
— Жінки, синьйоре генерал! Вони прорвали заслони! Беруть приступом горб з усіх боків! З'явилися несподівано, як фурії, що зірвалися з ланцюга. Мчать угору по горбу, мов гірські стрільці, й кличуть своїх дітей. Прийом.
— Цього слід було чекати, — зауважив хтось із присутніх у кімнаті. — Ворог зв'язав нам руки, і ми тепер нічого не можемо вдіяти. Вербуючи дітей, він знав, що робив. Тепер із ланцюга зірвалися матері. Діючи так, він без жодного пострілу поставить нас на коліна. Нам треба було розбомбити загадковий предмет відразу ж, коли він з'явився, — ось що нам треба було зробити!
— Ходімо побачимо, — сухо сказав генерал.
Усі рушили до виходу, наче тільки й чекали сигналу.
— А ви лишайтеся! — наказав генерал поліцейському Мелетті. — Вас арештовано! А то ви ніколи не збагнете, що не можна одружуватися із «суспільною небезпекою»!
— Та як же це? Хіба не я перший вдарив на сполох? До того ж, там нагорі двійко моїх дітей… Я маю право…
— Вас арештовано, та й годі. І дякуйте небу, що хоч ваша дочка жива й здорова, бо вона в лікарні.
Але Ріта тієї миті була не в лікарні, а на сьомому небі! Щаслива, вона гризла великий, завбільшки з канапу, шмат нуги. Лукреція, білявий хлопчик із рукою на перев'язі та інші її друзі з лікарні тільки вдячно поглядали на неї. Розмовляти їм було ніколи. Але погляди були досить красномовні. Ріта і її друзі трималися всі разом серед неймовірної метушні, дружно і спокійно поїдаючи стіни торта.
Коли хто знаходив якийсь новий сорт морозива чи цілий склад зацукрованих фруктів, то відразу кликав друзів до себе, махаючи рукою, бо ж не на мить ніхто не переставав ласувати.
Аж ось надбігли матері, й почалося таке, що важко описати. Розпатлані, червоні з хвилювання, вони верещали і взагалі поводилися так, ніби мали врятувати своїх дітей від пожежі чи від землетрусу.
— Каралетто! Роберто! Пінуччо! Анджело! Андреа! Лемент, шум, крики, а потім тільки — лясь! лясь! Це лунали перші запотиличники, якими матері нагороджували своїх знайдених синочків та доньок, вимащених від голови до ніг кремом.
Синьйора Чечілія, яка шукала Паоло, зненацька натрапила на Ріту, схопила її в обійми й закричала:
— Донечко моя! Радосте моя! То ти не в лікарні?!
— Я була там, дивись, — відповіла Ріта, показуючи на нічну сорочку, всю в плямах від шоколаду та малинового сиропу.
— Добрий день, синьйоро, — сказала вихована Лукреція. — Хочете покуштувати торта?
— Їж, мамо! — припрошувала й Ріта. — Клянуся тобі, що він не отруєний! Чи я коли говорила тобі неправду?
Синьйора Чечілія, трохи повагавшись, понюхала шматок торта, що їй запропонували. Вона була хороша господиня і добре зналася на солодощах. Запах і зовнішній вигляд страви їй припали до вподоби, а скуштувавши, вона схвалила й смак: