Сам бог тут бував - Аполлон Піфійський,
Тут він жити зволив.
590] Пасти овець твоїх згоду дав:
На пологих горбах твоїх
Отарам на лірі він
Грав та грав -
Зазивав до любові.
Антистрофа І
Заворожені піснею, тут
Походжали плямисті рисі.
А з Офріса гір жовтогриві леви
Сунули стадами,
Щоб танцювати під гомін струн.
600] З-поміж високогривих ялиць [43]
Прудка появлялась лань '-
Душу їй,
Фебе, грою втішав ти.
Строфа II
Густорунних виводить овець
Край Адмета - де хвилі Бебіди ряхтять.
Орних піль та буйнозелених долів
Межі за обрій сягли:
Де снаги набираються коні Сонця
На стоянці нічній, де ясніє
610] Променисте молоське небо -
Й до берегів егейських,
До Пелія, де не заходять судна, -
Все в його володінні.
Антистрофа II
Й нині він одчинив свій дім
Перед гостем, хоч очі були на той час
Повні сліз - над тілом своєї жони,
Вмерлої щойно, ридав:
Благородного й горе до зла не схилить.
А хто чесний - у того й мудрість.
620] Тож надію в душі плекаю,
Може, й сміливу надто:
Тому, хто богам виявляє шану,
Доля все ж усміхнеться.
ЕПІСОДІЙ ЧЕТВЕРТИЙ
З палацу виносять мертву Алкесту
За ношами йде Адмет.
АДМЕТ
Мужі ферейські, що зі мною ділите
Мій смуток! Ось покійна. Вже несуть її,
Належно вбрану, на високе вогнище.
За звичаєм, ви з нею попрощайтеся,
Адже ступає на останню путь свою.
ПРОВІДНИК ХОРУ
(до Адмета)
Он батька твого бачу - наближається
630] Старечим кроком. Он ідуть з окрасами
Жони твоєї - похоронний дар несуть. [44]
ФЕРЕТ
Прийшов я, сину, біль твій розуміючи:
Цнотливу, благородну ти, без сумніву,
Дружину втратив. Але й цей тягар нести
Потрібно, хоч би як він не гнітив тебе.
Прийми ж убір цей - хай під землю з мертвою
Іде: покійну щедро вшанувати слід.
Вона ж бо замість тебе із життя пішла,
Й мені добро зробила: не бездітний я,
640] Й не буду сина, немічний, оплакувать.
Та й всім жінкам на світі здобула вона
Хвалу велику вчинком цим нечуваним.
(Простягаючи руки до похоронного ложа).
О рятівнице сина! Підняла ти й нас,
Пониклих... Прощавай же! І в Аїда будь
У ласці... От що значить - одружитися
Щасливо! В іншім разі й не потрібен шлюб.
АДМЕТ
На похорон цей, батьку, я не звав тебе,
Й присутністю твоєю, знай, не втішений.
Окрас цих не побачиш на покійниці:
650] Твоє тут - зайве: вже вона споряджена.
Тоді б ці сльози, як мені грозила смерть.
Та де там! Хоч і старець, молодому ти
Вмирать дозволив... Що ж її оплакуєш?
Моїм правдивим батьком не назву тебе,
А матір'ю - тієї, що неначебто
Мене родила: певно, до грудей своїх
Приклала нишком немовля невільниці.
В біді лиш явним стало, хто насправді ти, -
Й не вірю, щоб твоїм я рідним сином був.
660] Усіх на світі перейшов ти ницістю,
Адже в такому віці, на межі самій,
Ти не схотів, не зваживсь рештки днів своїх
Оддать за сина. На чужу, на жінку цю
Ви жертву переклали. Тож і матір'ю
Назву її, і батьком - лиш її одну.
А міг же ти достойно із життя піти,
Померши замість сина: та й життя ж того,
Як не надійся, залишилась крихітка.
А я б тут із жоною вікував собі -
670] Вдівцем зоставшись, над собою б сліз не лив.
Чого б лишень щасливець не бажав собі,
Те посідав ти: владарем був з юності,
Й мене мав, сина, спадкоємця гідного.
Тож не боявся, що помреш в бездітності,
Що хтось на беззахисний дім поквапиться.
Чи, може, твого віку не шануючи, [45]
Я заслужив неласки - я, хто щиро так
Тобою піклувався?.. Дочекався, бач,
Віддяки - і від тебе, і від матері...
680] Отож чимшвидше інших роздобудь дітей,
Нехай про вік твій дбають, хай вони тобі,
Коли помреш, належний справлять похорон.
Не я, не ця рука тебе ховатиме.
Я - вмер для тебе. А життям завдячую
Людині іншій, от для неї з радістю
Я сином був би й щирим годувальником.
Дарма для себе старці смерть вимолюють,
На довголіття й неміч нарікаючи:
Лиш смерть загляне - всяк її сахається,
690] Тоді нікому старість не обтяжлива.
ПРОВІДНИК ХОРУ
Ну, годі. Чи не досить тих, що є, страждань?
Не край докором, сину, серце батькове.
ФЕРЕТ
Не раб я твій - не з Лідії, не з Фрігії,
Щоб так зухвало, сину, ти ганьбив мене.
Чи ж я не фессалієць, і чи батько мій -
Не з фессалійців, а чи я - не син його