Хворі старшини не ворохнулись.
— Ти что с німі церемошшся — почулося — витасківай за ноґі!
Одного за другим, хворих витягали з екіпажу. При тому обидва старшини вдарились головами об шлях. Спочатку їх пробували зарубати, але тому що рубати лежачих було незручно, вони добили хворих стрілами в голови…
«Що мене найбільше було здивувало», — казав мені пізніше козак мого полку, Магаляс, якому пощастило переховатись під возом, а потім утекти з полону, «так це те, що обидва хворі старшини, хоч і були притомні, навіть не крикнули, тільки перенесли все мовчки до самої смерти». Магаляс бачив це все, лежачи під возом.
Коханка полк. Трутенка була в іншому, рівнож критому, екіпажі. До неї заглянув денікінський підстаршина.
— А! Красотка… єво сіятельство будет рад вас відсть. Он такіх любіт… — «Красотку», разом з екіпажем, було відіслано до штабу денікінського полку. На щастя, різня не тривала довго. Мабуть прийшов був наказ припинити різню, бо почали зводити полонених у групи. До однієї з таких груп під'їхав, на баскому коні, денікінський «ротмістр», у блискучих золотих «пагонах», і, приклавши руку до кашкета, сказав:
— Ґаспада офіцери петлюровской армії! Пожалуйте ко мне.
На таке ґалянтне запрошення з групи вийшло троє старшин, між ними й хорунжий 7-го Синього полку, Зайко.
— Ґаспада! Билі лі ви в руской царской армії?
— Були — відповів Зайко.
Я віжу — усміхнувся ротмістр, — ви забилі даже ґаваріть по человеческі…
Потім повернувся до свого підстаршини, що під'їхав разом з ним, і спокійним, рівним голосом, наче б ішло про щось зовсім звичайне, наказав:
— Разстрелять етіх петлюровскіх бандітов…
Цих трьох старшин негайно відведено кілька кроків од шляху й там застрелено…
Коли групи полонених звели до купи, всі вони вже знали, що денікінці розстрілюють наших старшин. Отже не дивно, коли денікінський поручник, зібравши усіх полонених до купи, наказав: «офіцери вийті!», то ніхто не вийшов. Коли денікінець удруге наказав те саме й знову ніхто не вийшов, то він запитав, «ґдє ж дєвалісь ваші офіцери?» На це хтось із старшин глузливо відповів: «Повтікали»…
— Павтекалі? Ха-ха-ха! В от так офіцери! Повтекалі! — Видно було, що це «повтекалі» привернуло йому гумор.
— Єслі я обнаружу, что между вамі єсть хотя би адін только офіццер, каждий десятий із вас будет разстрелян. Понялі?
Старшини наші були серед полонених, а між ними й сот. С. Довгаль. Нікого із старшин наші козаки не зрадили. Вночі 25-го грудня, коли «ґаспада офіцери» гучно святкували «перемогу» над безборонним ворогом в с. Ситківці, в хаті місцевого священика, Довгаль, хоч і мав уже початок тифу, утік із полону, разом із сотн. С. Іващенком і кількома іншими полоненими. Пізніше надійшла сумна вістка, що хворі 3-ої дивізії, яких захопили денікінці, були кинуті на шляху, підчас їхнього дальшого відступу, й усі повмирали.
Під вечір 25-го грудня — пам'ятний день трагедії — до штабу 3-ої дивізії долучились кінні сотні Шульги й Любимця, а також ті старшини й козаки, що врятувались тому, що були на конях. Згодом, за допомогою інформацій селян, до штабу почали зголошуватися й ті, що їм пощастило втекти пізніше. Були це лише окремі одиниці. Полк. Трутенко ввесь час пригноблено мовчав. Але після того, як один старшина з тих, що втекли з полону, оповів, що бачив «дружину» Комдива, як вона в тій білій шапці, що за неї так дорого заплатила 3-тя дивізія, їхала з радісною усмішкою в екіпажі, поруч князя Ґоліцина, наш геройський Комдив почав гірко невтішно ридати…
Один старшина, який довідався від тих, що втекли з полону, що «біла шапочка» не була жінкою полк. Трутенка, гірко зауважив: «Усі гадають, що наш Комдив так побивається за тими, що їх порубали й постріляли, але в дійсності він засумував тільки після того, як довідався, що «біла шапочка» їхала усміхнена, поруч Ґоліцина»…
Висновки
Обставини, в яких відбулася трагедія 3-ої дивізії, залишились не вияснені. Причиною цього була незрозуміла нерішучість командарма М. Омеляновича-Павленка. Він не тільки не притягнув до відповідальносте Трутенка, що злочинно занапастив довірену йому дивізію, але навіть відмовився зарядити слідство, хоч це було його обов'язком.
Умотивування відмови тим, що «всього не передбачиш і не вгадаєш» і що «становище» полк. Трутенка «було тяжке», мало б рацію лише тоді, коли б воно було застосоване до всієї армії УНР підчас її перебування в Зимовому Поході: тоді дійсно цій армії прийшлося діяти весь час у тяжких обставинах. Інше було положення 3-ої дивізії в днях 24 і 25 грудня 1919 р. Командарм особисто попередив полк. Трутенка про наближення денікінців і наказав негайно вирушити, щоб уникнути схрещення шляхів. Отже, на тій підставі «передбачати» і «вгадувати» було дуже легко, крім того, Комдиву не прийшлося навіть обтяжувати себе такою «тяжкою» працею: за нього зробив це полк. Крат. Про наслідки свого передбачення й вгадування Крат поінфомував Трутенка: конечність вимаршу о год 6-ій ранку, 25-го грудня. Трутенко погодився, але не вирушив. 25-го грудня становище полк. Трутенка, якщо мати на увазі добро дивізії, було зовсім не тяжке: дивізійна колона була готова до вимаршу в призначеній годині і йому залишалося лише стати в цій годині на чолі колони й дати наказ вимаршу. Ось так легко було оминути трагедію… Але, якщо становище Трутенка й було тяжке, то під зовсім іншим оглядом. Він мав до вирішення щось, що було для нього, і то виключно для нього, тяжкою «проблемою»: чекати з вимаршем, поки біла шапка не буде викінчена, чи вирушити згідно з наказом Командарма? Само собою, Командарм не це мав на увазі.