Вважалися посередниками між богами і людьми, захисниками людей, охоронцями від зла та лих, рятівниками від незгод. Вони – благодійники людей – знищували чудиськ, велетнів-розбійників, це борці з ворожими людям демонами. Але герої можуть бути і небезпечними – якщо їх не шануватимуть. Гробниці героїв з їхніми уявними останками вважалися такими, які володіють чудодійною силою, і були об’єктами культів, що згодом вплинули на обожнювання елліністичних царів та римських імператорів. (Ряд рис і функцій героїв християнство перенесло на святих.)
Сьогодні герой – це видатна своїми здібностями і діяльністю людина, що виявляє відвагу, самовідданість і хоробрість у бою і в труді. Або людина, яка втілює основні, типові риси певного оточення, часу, певної епохи тощо, а також чим-небудь відзначалась і привернула до себе увагу.
Таким героєм Василь Леонтійович Кочубей, даруйте, ніколи не був, а прославився він доносами на свого благодійника, друга родини та ще й кума, а кумівство у ті часи в Україні прирівнювалося до спорідненості…
Серед українських дворян і старшин часів Гетьманщини найвідоміший (хоч історичні оцінки його діаметрально протилежні) – Василь Леонтійович Кочубей. Він теж веде свій родовід від беків (титул тюрків знатного роду, князів або начальників невеликих племен, урядових та військових осіб) татарської орди, що кочувала ще в ХVI столітті в степах між Дністром та Дніпром, серед них згадується і якийсь Кочубей – від тюркських слів «коч» і «бей» (теж знатний титул у тюркських народів і племен), який займався скотарством і кочував з худобою та своїми підданими південними степами. Прародитель прізвища Кочубей, а тоді просто кочу-бей, на початку ХVII століття подався на службу до русів Київської Русі, прийняв християнство з ім’ям Андрій [8]. (За іншими даними, він навіть був знаним комонником у війську Богдана Хмельницького і буцімто дослужився до сотника.)
Онук його – Василь Кочубей. Народився він 1640 року. Якимись особливими здібностями не відзначався, але був трудолюбивим (а це – немало) і добре знав канцелярську службу. У 1681 році став регентом військової канцелярії, в 1687-му – завдяки Мазепі – генеральним писарем, чин на той час значний, а маючи його, можна було «стрибнути» ще вище. Та ще спираючись на покровителів.
Іван Мазепа, ставши гетьманом, нагородив Кочубея селами (в тім числі – знаменитою, оспіваною Гоголем Диканькою), ще й присвоїв йому в 1694 році достоїнство генерального судді (Василь Леонтійович, онук татарина, добре спрацювався з гетьманом Мазепою), а в 1700-му виклопотав для нього ще й звання стольника (двірський, згодом придворний чин-посада в Російській державі XIIІ – XVII століть; стольник прислужував князям-царям під час урочистих трапез, супроводив їх у поїздках, а згодом стольників призначали на воєводські, посольські та інші посади).
Василь Леонтійович у щасливому загалом шлюбі з Любов’ю Федорівною мав сина Василя (бунчуковий товариш, згодом полтавський полковник, першим шлюбом був одружений з дочкою гетьмана Данила Апостола – Анастасією, а від його синів – Семена, Василя, Павла – утворилися три гілки роду Кочубеїв) та сина Федора (теж бунчуковий товариш – почесне звання, яке українські гетьмани спочатку надавали синам генеральної старшини і полковників, а пізніше – відставним полковникам і полковій старшині).
Також генеральний суддя мав і двох дочок: старша Ганна була дружиною племінника Мазепи Івана Обидовського, а молодша Мотря, вона ж Мотрона, вона ж Мотроночка, Мотронка, Мотрононька, Мотречка, Мотруна, Мотруненька, Мотрунечка, Мотрося, Мотросенька, Мотруся, Мотрушка чи й просто Мотя – улюблениця генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея та його коханої дружини Любові Федорівни, вона ж…
Вона ж героїня любовної історії з гетьманом Мазепою, загалом романтично піднесеної, що завела її матір у в’язницю-хурдигу, а батька – на плаху під сокиру ката. Чи не це й привабило до неї увагу, крім Пушкіна та Рилєєва з Росії, ще й багатьох європейських творців, яким лише дай подібну історію, а вже вони так її розпишуть, так. Одне слово – на віки.
8
Можна згадати російського Кочубея Віктора Павловича – це державний діяч, граф, князь, віце-канцлер, міністр внутрішніх справ, голова держради і комітету міністрів (1768–1834).