«І та романтична пригода Мазепи з донькою Кочубея Мотрею у 1704 році утворила прірву між родиною Кочубея й Мазепою. Проте й надалі – і не лише про людське око – не переривалися добрі стосунки між ними, гучні бенкети, інтимні бесіди, щирі розмови. Занадто багато спільних думок, інтересів, справ, врешті, спільних таємниць і гріхів зв’язували цих двох людей.
Але десь у глибині, у близькому оточенні Кочубея зростала ворожнеча й ненависть до Мазепи, нагромаджувалися усілякі матеріали, чутки, плітки, переказувалися необачні слова гетьмана, який міг іноді не критися перед Кочубеєм, хоч і не підпускав його до таємних своїх акцій» (збірка «Усі гетьмани України»).
В українців (та й не лише в моїх одноплемінників) кохання – це золоте людське почуття, найбільше щастя, світла доля – хоча буває, що воно приносить і горе.
Хто тільки не намагався розгадати таємницю незбагненного почуття – кохання. Які мудрі голови не силкувалися протягом тисячоліть розібратися, а що ж воно таке – кохання? А віз і нині там. Всі знають, що таке кохання і… І намагаються все ще розгадати його таємниці.
В одній з праць на цю тему автор якось прочитав:
«Можливо, людина стала людиною тоді, коли навчилася виготовляти знаряддя праці. Такою вона стала саме тоді, коли, зірвавши чарівну квітку, не скористалася нею (за звичкою) як смачним наїдком, а подарувала істоті іншої статі як знак прихильності і першої іскорки любові. У давнину слов’яни поклонялися, окрім інших, і богам любові – Ладі, Дані, Лелю, Лелі (Лялі) та ін. У деяких народів символом кохання була бджола, бо поєднувала (як і любов) “солод меду і гіркоту жала”».
Із сивої давнини український народ опоетизовував кохання: підносив його до найсвітлішої людської мрії – «любов сильніша за смерть», «любов, як перстень, не має кінця», «хоч в одній льолі, аби до любові» тощо. В Україні символами вірного кохання були голуб, лебідка, калина, троянда та ін. Щоб причарувати кохану, вдавалися до ворожок, до чар-зілля, замовлянь, носили пахучі трави, купалися в любистку, ранковій, купальській росі…
Гуцульські леґені, ризикуючи життям, шукали на стрімких урвищах ніжну шовкову квітку едельвейс і дарували коханій. Такий сміливець був вартий любові.
І хто б знав сьогодні в Україні якусь там Мотрю (Мотрононьку) Кочубей, дочку генерального судді гетьманської України, нічим особливо не примітну, правда, красуню, але ж не видатну особу, не…
Якби вона не закохалася – та ще так шалено! – в гетьмана України. І не в якого-небудь (яких-небудь, безликих гетьманів в Україні не бракувало), а в самого Мазепу…
Юна Кочубеївна, – а це було її перше кохання, що сонцем у душі засяяло, – так закохалася, що холонула (а серденько завмирало) від однієї лише думки, що гетьман може не відгукнутися на її сердечні почуття – наївна! Від такої лячної думки зіщулювалась, як Божа пташка, коли вздріє шуліку.
Чула від старших дівчат, що коханого, аби його втримати, треба до себе присушувати. А чим присушують? Та замовлянням. Присушками-замовляннями дівчата прагнуть привернути до себе козака, щоби він так і присох до дівки. Щоби в нього, як і в неї, серце переповнювалося коханнячком.
Світлої ночі зверталася до нічного сонечка – місяця:
– Місяцю Володимиру, ти високо літаєш, ти все бачиш, ти все чуєш, як невольники й невольниці плачуть за батьком та за матір’ю, за дітками маленькими, як корова за телям, як лошиця за лошам, як ослиця за ослям, як море за морем. Даруй же, Господи, щоб так за мною нарожденною, хрещеною і молитвяною рабою Божою Іван плакав… І жити без мене не міг, як я без нього, як ніч без місяченька, день без сонечка…
Як безхмарне небо вночі яскраво визоріться, виходила на згірок, руки до небесних світил здіймала:
– Зорі-зоряниці, є вас на небі три рідні сестриці, четверта хрещена нарожденна Мотря. Ідіть, зберіть ви красу, покладіть на хрещену нарожденну Мотрю. Як ви ясні, красні межи зірками, щоби й Мотря була така ж красна межи жінками і щоб Іванко без неї жити не міг і жадав її в обійми свої схопити і все життя з нею в любові прожити.
Ночами зважувалася, хоч і лячно було, звертатися навіть до хатнього дідька, задобривши його перед цим чимось смачненьким:
– Отець домовий! Скоч додолу та принеси мого Івана до мого дому: неси його душу, неси його біле лице і щире серце якнайскоріше, якнайпрудкіше, в цей час, у цю годину. Біжи прудко, біжи хутко, як цей дим біжить угору, щоби ти так прудко та хутко приніс мені нарожденного, хрещеного і молитовного раба Божого козака Івана…