Вона насупилася.
– Якою дурною я була. Мама б набагато краще все облаштувала. Вони це вміють, вікторіанці. Суцільна зніяковіла сором’язливість. Я неправильно поводилася. Думала, його треба заохочувати. Здавалося, ну… здавалося, його треба трішки підштовхнути.
– Скажіть мені, – вона різко повернулася до Саттертвейта, – він бачив, як я вчора цілувалася з Олівером?
– Якщо й бачив, то я не знаю. А коли ж..?
– У місячному сяйві. Коли ми спускалися стежкою. Я думала, він спостерігає за нами з тераси. Я думала, що, якщо він побачить, як ми з Олівером цілуємося, можливо, це його якось… розворушить. Бо я дійсно подобалася йому. Я готова поклястися.
– А хіба це не жорстоко щодо Олівера?
Еґґ рішуче помахала головою.
– Аж ніяк. Олівер вважає, що його цілунок – честь для будь-якої дівчини. Звісно, це погано вплине на його самолюбство, та не могла ж я зважити все. Мені хотілося зачепити Чарльза. Останнім часом він поводився дивно, непривітно якось.
– Моя люба дівчинко, – сказав містер Саттертвейт. – Думаю, ви не розумієте, чому сер Чарльз поїхав. Він вважав, що вам потрібен Олівер. Хотів врятувати себе від майбутнього болю.
Еґґ крутнулася навколо себе. Вона схопила Саттертвейта за плечі й утупилася йому в обличчя.
– Це правда? Дійсно? Телепень! Бовдур! Ох..!
Вона раптом відпустила містера Саттертвейта і, підстрибуючи, пішла поряд.
– Тоді він повернеться, – сказала вона. – Він повернеться. Якщо він не повернеться…
– Що ж тоді буде?
Еґґ розсміялася.
– Я його якось поверну. Ось побачите!
Здавалося, що в неї дійсно було чимало спільного з лілейною дівою з Астолату (ну, окрім манери висловлюватися, звісно). Проте містерові Саттертвейту подумалося, що методи Еґґ набагато практичніші за методи Елейни і помирати від розбитого серця в плани першої не входило.
Дія друга
Упевненість
Розділ перший
Сер Чарльз отримує лист
Містер Саттертвейт на день прибув у Монте-Карло. Його тур походів у гості завершився, а Рив’єра у вересні була його улюбленим пристановищем.
Він сидів у парку, насолоджуючись сонечком і читаючи позавчорашній «Дейлі мейл».
Раптом його увагу привернуло одне прізвище: «Стрендж». Стаття називалася: «Смерть лікаря Бартолом’ю Стренджа».
Він прочитав абзац:
З великим сумом повідомляємо про смерть сера Бартолом’ю Стренджа, видатного спеціаліста з нервових розладів. У день смерті сер Бартолом’ю приймав гостей у своєму будинку, в Йоркширі. Сер Бартолом’ю чудово почувався і був у доброму гуморі, його кончина наприкінці вечері була вкрай раптовою. Він розмовляв із друзями й пив портвейн, аж коли з ним раптом стався напад. Він помер до прибуття «швидкої допомоги». Ми гірко сумуватимемо за сером Бартолом’ю. Він був…
Далі йшов опис досягнень і роботи сера Бартолом’ю.
Містер Саттертвейт випустив газету з рук. Він був дуже неприємно вражений. В його голові промайнула згадка про лікаря: коли вони востаннє бачилися, той був сильний, життєрадісний, у розквіті сил. А тепер ось – мертвий. Містер Саттертвейт вихопив з тексту кілька слів, які тепер муляли в його свідомості. «Пив портвейн», «раптовий напад», «помер до прибуття «швидкої»…
Портвейн, не коктейль, але ж надто підозріло схоже на смерть у Корнуоллі. Містер Саттертвейт знову пригадав зсудомлене обличчя священика…
То що, як насправді..?
Він звів очі й побачив сера Чарльза Картрайта, який ішов до нього через газон.
– Саттертвейт! Дивовижно! Якраз вас мені й треба. Чули про бідолашного Толлі?
– Щойно прочитав.
Сер Чарльз опустився в крісло поряд із Саттертвейтом. На ньому був бездоганний костюм яхтсмена. Більше жодних тобі сірих фланелевих штанів і старих светрів. Тепер він був вишуканим яхтсменом з півдня Франції.
– Послухайте, Саттертвейте, Толлі був здоровий як бик. У нього ніколи не було проблем зі здоров’ям. Або я втратив зв’язок із реальністю, або ж це нагадує про те… про те, що…
– Про те, що сталося в Лумуті? Так, дійсно. Але ми, звісно, можемо помилятися. Схожість може бути лише зовнішньою. Зрештою, раптові смерті стаються постійно і з різних причин.
Сер Чарльз нетерпляче покивав головою. Потім додав:
– Я щойно отримав лист від Еґґ Літтон-Ґор.
Містер Саттертвейт стримав усмішку.
– Це перший від неї?
Картрайт, нічого не підозрюючи, відповів:
– Ні. Перший я отримав невдовзі по тому, як сюди переїхав. Він наздогнав мене. В ньому вона розповідала новини і всяке таке інше. Я на нього не відповів… Хай йому, Саттертвейте, я не наважився на нього відповісти… Дівчина, звісно, не здогадується чому, а я просто не хотів виставляти себе дурнем.