Містер Саттертвейт прикрив рот, готовий всміхнутися, рукою.
– А що ж у цьому листі?
– Цей інакший. Це прохання допомогти…
– Допомогти? – Брови Саттертвейта здійнялися.
– Розумієте, вона була там, в тому будинку, коли це сталося.
– Тобто вона була свідком смерті Бартолом’ю Стренджа?
– Так.
– І що вона розповідає?
Сер Чарльз дістав з кишені лист. Він дещо повагався, потім передав його Саттертвейту.
– Краще самі прочитайте.
Містер Саттертвейт розгорнув аркуш з неприхованою цікавістю.
Любий сере Чарльзе, не знаю, коли Ви отримаєте цього листа, проте сподіваюся, що скоро. Я так хвилююся, я не знаю, що робити. Думаю, читаючи це, Ви вже знатимете з газет, що сер Бартолом’ю Стрендж помер. Власне, він помер точно так само, як і містер Беббінґтон. Це не може бути простим збігом – не може, аж ніяк не може… Я схвильована до смерті…
Послухайте, чи не могли б Ви приїхати і щось зробити? Можливо, це грубо прозвучить, але у Вас і раніше були підозри, яких ніхто не хотів чути, а тепер убито Вашого друга. Можливо, якщо Ви не приїдете, ніхто ніколи не з’ясує правди, а Ви можете – я цього певна. Нутром відчуваю…
І ще одне. Я хвилююся про одну людину… Він абсолютно до цього не причетний, я знаю це напевне, але все має дуже дивний вигляд. Ох, у листі я цього не поясню. Але чи не можете Ви повернутися? Ви б могли в усьому розібратися. Я знаю, що могли б.
– Ну? – нетерпляче запитав сер Чарльз. – Трохи уривчасто, так. Вона писала похапцем. Але що ви на це скажете?
Містер Саттертвейт повільно склав лист, даючи собі хвилину-дві подумати, перш ніж відповісти.
Він був згоден із тим, що лист був уривчастий, але не з тим, що його писали поспіхом. На його думку, кожне слово в листі ретельно продумали. Послання склали так, щоб зачепити самолюбство сера Чарльза, розворушити його лицарські якості та спортивні інстинкти.
І наскільки Саттертвейт розумів, це мало певний ефект.
– Кого, на вашу думку, вона має на увазі, кажучи «одна людина» та «він»? – запитав він.
– Мендерза, гадаю.
– То він там був?
– Виходить, що так. Не знаю чому. До зустрічі в моєму будинку Толлі не був із ним знайомий. Не розумію, чому він його запросив.
– А він часто запрошував когось пожити в себе?
– Він влаштовував такі великі прийоми три-чотири рази на рік. Зокрема завжди під час перегонів «Сент-Леджер».
– І багато часу він проводив у Йоркширі?
– У нього там був санаторій чи приватна лікарня, називайте як хочете. Він купив Мелфортське абатство (то стара будівля), відремонтував його і зробив на його території санаторій.
– Зрозуміло.
Містер Саттертвейт хвилину-дві мовчав. Потім промовив:
– Цікаво, кого ще він запросив.
Сер Чарльз відповів, що, можливо, в котрійсь із газет про це пишуть, і вони влаштували газетне дослідження.
– Ось воно, – сказав Картрайт.
Він прочитав уголос:
Сер Бартолом’ю Стрендж проводив свій традиційний прийом під час фестивалю «Сент-Леджер». Серед запрошених були: лорд і леді Іден, леді Мері Літтон-Ґор, сер Джослін і леді Кемпбелл, капітан і місіс Дейкез, а також міс Енджела Саткліфф, відома акторка.
Вони з містером Саттертвейтом перезирнулися.
– Дейкези та Енджела Саткліфф, – промовив сер Чарльз.
– Про Олівера Мендерза нічого не сказано.
– Подивімось іще в «Континентал дейлі мейл», – запропонував містер Саттертвейт. – Раптом там щось є.
Сер Чарльз проглянув газету. Раптом він напружився.
– Господи, Саттертвейте, послухайте:
Після дізнання щодо смерті покійного сера Бартолом’ю Стренджа було встановлено, що смерть настала внаслідок отруєння нікотином, хоча ким та як було здійснено отруєння, слідству поки що не відомо.
Сер Чарльз насупився.
– Отруєння нікотином. Хіба нікотин така сильна речовина, щоб від неї люди падали без духу? Нічого я не розумію.
– Що збираєтеся робити?
– Робити? Куплю квиток на сьогоднішній «Блакитний потяг».
– Що ж, – сказав містер Саттертвейт, – мабуть, я вчиню так само.
– Ви? – Очі сера Чарльза вирячилися від подиву.
– Це якраз моя галузь, – скромно відповів містер Саттертвейт. – Я маю… ем… трохи досвіду. До того ж я близько знайомий із тамтешнім констеблем – полковником Джонсоном. Це стане в пригоді.
– Чудово! – вигукнув сер Чарльз. – Тоді замовлю нам купе в спальному вагоні.
Містер Саттертвейт подумав: «Дівчина свого досягнула. Казала ж вона, що поверне його. Казала. Цікаво, наскільки щирий її лист».