Еґґ Літтон-Ґор, безумовно, була опортуністкою.
Сер Чарльз пішов по квитки, а Саттертвейт лишився прогулюватися в садку. Його свідомість насолоджувалася розв’язанням рівняння Еґґ Літтон-Ґор. Він захоплювався її енергійністю, рушійною силою всередині неї і притлумлював вікторіанський голос, який не схвалював ініціативу жінок у сердечних справах.
Містер Саттертвейт був дуже спостережливим чоловіком. Розмірковуючи про жінок загалом і Еґґ Літтон-Ґор зокрема, він постійно відганяв від себе запитання:
«Де я вже бачив цю голову такої незвичної форми?»
Власник голови сидів і задумливо дивився перед собою. То був чоловік невисокого зросту з непропорційно великими вусами.
Поряд із ним стояла з незадоволеним обличчям англійська дівчинка – спершу на одній нозі, потім на другій, потім замріяно смикаючи квітки лобелії.
– Не роби цього, сонечко, – сказала мати, не відриваючись від журналу мод.
– Мені нема чого робити.
Невисокий чоловік озирнувся на неї, і тут містер Саттертвейт зрозумів, чия то голова.
– Мсьє Пуаро, – сказав він. – Який приємний сюрприз.
Бельгієць підвівся і кивнув.
– Enchanté, monsieur[3].
Вони потисли один одному руки, і містер Саттертвейт присів.
– В Монте-Карло, здається, з’їхалися всі. Менш ніж півгодини тому я натрапив на сера Чарльза Картрайта, а тепер-от – на вас.
– Сер Чарльз теж тут?
– Так, займається вітрильним спортом. Ви знаєте, що він продав будинок у Лумуті?
– О, ні. Я цього не знав. Я здивований.
– А я не дуже. Здається, Картрайт не з тих, кому подобається довго жити далеко від світу.
– О, так, тут я з вами згоден. Я здивований з іншої причини. Мені здавалося, що в сера Чарльза були інші підстави лишатися в Лумуті – дуже милі підстави, еге ж? Я маю рацію? Молода мадемуазель, яка так кумедно себе називає. Еґґ, чи не так?
Очі чоловічка м’яко зблиснули.
– То ви це помітили?
– Ну звісно ж, помітив. Моє серце добре відчуває, хто в кого закоханий, – ваше, думаю, теж. І до того ж la jeunesse[4] ніколи не лишає байдужим.
Він зітхнув.
– Думаю, – сказав містер Саттертвейт, – що ви вгадали, чому сер Чарльз поїхав з Лумута. Він тікав.
– Від мадемуазель Еґґ? Але ж очевидно, що він її обожнює. Навіщо тоді тікати?
– О, – відповів містер Саттертвейт, – ви не розумієте наших англо-саксонських комплексів.
Мсьє Пуаро гнув свою лінію.
– Звісно, – мовив бельгієць, – це виграшний хід. Втечи від жінки, і вона одразу побіжить за тобою. Без сумніву, серу Чарльзові, чоловіку із таким досвідом, про це відомо.
Містер Саттертвейт неабияк здивувався.
– Не думаю, що все було саме так, – зауважив він. – Скажіть, що вас сюди привело? Відпустка?
– О, у мене тепер усе життя – відпустка. Я досягнув успіху. Розбагатів. Відійшов від справ. Тепер я подорожую, щоб побачити світ.
– Це чудово, – сказав містер Саттертвейт.
– N’est-ce pas?[5]
– Мамо, – заскиглила дитина, – чим тут можна зайнятися?
– Люба, – з докором відповіла мати-англійка, – хіба не приємно приїхати за кордон і побути на сонечку?
– Так, але тут нема чого робити!
– Побігай, порозважайся. Піди подивися на море.
– Maman, – раптом прибігла французька дівчинка. – Joue avec moi[6].
Мама-француженка відірвалася від книжки.
– Amuse-toi avec ta balle, Marcelle[7].
Слухняна французька дівчинка з похмурим обличчям почала покірно кидати м’ячик.
– Je m’amuse[8], – промовив Еркюль Пуаро, але у виразі його обличчя було щось дивне.
Потім, ніби прочитавши щось на обличчі Саттертвейта, він сказав:
– А все ж ви швидко все вловлюєте. Все саме так, як ви подумали…
Бельгієць помовчав хвилину-дві, а тоді додав:
– Розумієте, я ріс у бідній родині. Дітей було багато. Нам треба було вибиватися в люди. Я пішов працювати до поліції. Працював старанно. Потроху вибудував там кар’єру. Почав здобувати собі ім’я. Здобув його. Почав здобувати міжнародну репутацію. Нарешті я змушений був звільнитися. Почалася війна. Мене поранили. Я повернувся печальним виснаженим біженцем до Англії. Одна добра леді прихистила мене. Вона померла – і не своєю смертю, ні. Її вбили. Eh bien[9], я увімкнув свій мозок. Змусив сірі клітинки працювати. Знайшов убивцю. І тут я зрозумів, що мою роботу не скінчено. Ні, насправді, мої можливості були тоді в розквіті. Так почалася моя друга кар’єра – кар’єра приватного детектива в Англії. Я розкрив багато цікавих і складних справ. О, мсьє, як я жив! Психологія людської натури просто неймовірна! Я розбагатів. Я казав собі: одного дня у мене буде стільки грошей, скільки треба. І я здійсню всі свої мрії.