Він привітав Саттертвейта, і так і сяк висловлюючи задоволення його приїздом, і був очевидно щасливий познайомитися з відомим Чарльзом Картрайтом.
– Моя дружина – затята театралка. Вона одна з – як американці це називають? – ваших фанаток. Так, фанаток. Я і сам люблю хороші п’єси, пристойні п’єси, я маю на увазі, бо зараз часом таке ставлять – тьфу!
Cер Чарльз, чия репутація в цьому плані була бездоганною – він ніколи не грав у «сміливих» п’єсах, – відповів з притаманною йому елегантністю. Коли вони дійшли до причини свого приїзду, полковник Джонсон був готовий розповісти їм усе, що міг.
– Ваш друг, кажете? Як сумно, як сумно. Так, він був тут досить популярний. Цей його санаторій дуже високо цінували, та і взагалі сер Бартолом’ю був прекрасним чоловіком і чудовим лікарем. Добрий, щедрий, відомий. Ніколи не подумаєш, що такого чоловіка можуть убити, – а найбільше це схоже на вбивство. Ніщо не вказує на самогубство, а нещасний випадок ми навіть не розглядаємо.
– Ми із Саттертвейтом щойно прибули з-за кордону, – сказав сер Чарльз. Ми бачили лише клаптики інформації тут і там.
– І звісно ж, ви хочете знати все. Ну, я розповім вам, що і як. Я думаю, не може бути жодних сумнівів у тому, що нам слід шукати дворецького. То була нова людина: він пропрацював у сера Бартолом’ю лише два тижні, а відразу після злочину зник – розчинився в повітрі. Підозріло це якось, хіба ні?
– І ви навіть приблизно не знаєте, куди той подався?
Червоне обличчя полковника стало ще червонішим.
– Думаєте, тут недбальство з нашого боку? Визнаю, що тут, чорт забирай, дуже схоже на те. Звісно, цей хлопак був під наглядом, як і всі решта. Він відповів на наші запитання досить задовільно – дав адресу лондонської агенції, яка знайшла йому це місце. Попередній роботодавець – сер Горацій Берд. Говорив дуже спокійно, жодних ознак паніки. І ось раптом бере і зникає, хоча будинок під наглядом. Я нагримав на своїх підлеглих, але вони клянуться, що не змикали очей.
– Надзвичайно, – сказав містер Саттертвейт.
– А окрім того, – задумливо додав сер Чарльз, – це якийсь дуже дурний учинок. Наскільки я зрозумів, цього чоловіка ні в чому не підозрювали. Втечею він лише привернув до себе увагу.
– Саме так. І втекти йому, до речі, не вдасться. Ми розповсюдили орієнтування. Не сьогодні-завтра його затримають.
– Дуже дивно, – мовив сер Чарльз. – Я цього не розумію.
– О, це причини прості. Він не витримав. Зірвався.
– Дивно, що людині, яка скоїла вбивство, забракло потім терпіння спокійно вичекати.
– Ой, буває по-різному. Дуже по-різному. Бачив я злочинців. Здебільшого боягузи. Подумав, що його підозрюють, от і накивав п’ятами.
– А ви перевірили його свідчення?
– Звісно, сере Чарльзе. Це ж обов’язково. Лондонська агенція підтвердила його слова. В нього була письмова рекомендація від сера Горація Берда – той тепло про нього відгукується. Сам сер Горацій у Східній Африці.
– Тож рекомендація, імовірно, фальшива?
– Ймовірно, – сказав полковник Джонсон, усміхаючись серові Чарльзу з виглядом шкільного вчителя, який вітає розумного учня. – Ми, звісно, надіслали телеграму серу Горацієві, але потрібен час, поки той відповість. Він на сафарі.
– Коли зник дворецький?
– На ранок після смерті. На вечерю було запрошено лікаря – сера Джосліна Кемпбелла, – як я зрозумів, він дещо розуміється на токсикології. Вони з Девісом (це місцевий ескулап) дійшли згоди щодо цієї справи й одразу викликали нас. Ми того ж вечора всіх опитали. Елліс (так звали дворецького) пішов до своєї кімнати, як завжди, а на ранок його вже не було.
– Розчинився у темряві?
– Виходить, що так. Одна із запрошених дам, міс Саткліфф, акторка, ви, мабуть, її знаєте?
– Так, дуже добре.
– Міс Саткліфф висунула припущення. Вона сказала, що чоловік міг утекти таємним ходом. – Полковник зніяковіло висякався. – Припущення в дусі книг Едґара Воллеса, але в будинку дійсно є такий хід. Сер Бартолом’ю ним пишався. Він показав його міс Саткліфф. Хід виводить до кам’яної кладки трохи менш як в кілометрі звідси.
– Це, звісно, могло б усе пояснити, – погодився сер Чарльз. – Тільки от чи відомо було дворецькому про цей хід?
– У тім-то й річ, авжеж. Моя дружина каже, що слуги завжди все знають. Насмілюся припустити, що вона має рацію.
– Я так розумію, сера Бартолом’ю отруїли нікотином, – сказав містер Саттертвейт.
– Саме так. Як на мене, дивнішої отрути не добереш. Її відносно рідко використовують. Я так розумію, що, якщо людина багато курить, як-от сер Бартолом’ю, це ускладнює справу для поліції. Ну, тобто він міг і сам отруїтися нікотином. Проте смерть була надто раптовою, щоб так вважати.