– А як отрута потрапила в тіло?
– Нам не відомо, – визнав полковник Джонсон. – Це слабке місце нашого розслідування. За висновком медичного обстеження, є лише один варіант: сер Бартолом’ю проковтнув отруту за кілька хвилин до смерті.
– Здається, вони пили портвейн?
– Так. Може скидатися на те, що отрута була в портвейні, але ні. Ми провели експертизу келиха. Там був портвейн і тільки портвейн. Інші келихи вже прибрали, звісно, але вони всі стояли на таці, на буфетній полиці, невимиті, і в жодному з них не було нічого, окрім портвейну. Їв він те саме, що й решта. Суп, морський язик на грилі, смажену картоплю, шоколадне суфле, молоччя на тості. Кухарка працює в нього п’ятнадцять років. Здається, отрута жодним чином не могла проникнути в його шлунок, але ж проникла. Непроста задачка.
Cер Чарльз повернувся до Саттертвейта.
– Те саме, – збуджено вигукнув він. – Те саме, що й минулого разу!
Він з винуватим виглядом повернувся до начальника поліції.
– Я мушу пояснити. В моєму будинку в Корнуоллі померла людина…
Полковника Джонсона це вочевидь зацікавило.
– Здається, я про це чув. Від молодої леді – міс Літтон-Ґор.
– Так, вона була там. Вона вам про це розповіла?
– Так. Була дуже переконана у правильності своєї теорії. Але розумієте, я не можу в це повірити. Її теорія не пояснює втечі дворецького. Ваш дворецький часом не зникав?
– У мене його й не було, лише покоївка.
– А вона не могла бути перевдягненим чоловіком?
Згадавши про розумну й виразно жіночну Темпл, сер Чарльз усміхнувся.
Полковник Джонсон теж вибачливо всміхнувся.
– Просто припущення, – видобув він. – Ні, я не можу зіпертися на слова міс Літтон-Ґор. Я так розумію, у вашому будинку помер священик. Ну кому знадобиться прибирати з дороги священика в такий спосіб?
– Ось де загадка, – сказав сер Чарльз.
– Думаю, виявиться, що це просто збіг. А якщо так, то треба шукати дворецького. Дуже ймовірно, що це не перший його злочин. На жаль, ми не змогли знайти відбитків його пальців. Наш експерт обшукав усю кімнату, але безрезультатно.
– А якщо це дворецький, то який у нього мотив?
– Це, звісно, заковика, – визнав полковник Джонсон. – Можливо, дворецький хотів щось украсти, а сер Бартолом’ю йому завадив.
Містер Саттертвейт і сер Чарльз чемно промовчали. Полковник Джонсон і сам, здавалося, розумів, що цій версії бракує достовірності.
– Суть у тому, що ми можемо лише висувати теорії. Щойно ми зловимо Джона Елліса, посадимо під варту й дізнаємося, чи не траплявся він поліції доти, мотив стане ясним як день.
– Думаю, папери сера Бартолом’ю ви продивилися?
– Звісно, сере Чарльзе. Ми приділили цьому багато уваги. Я познайомлю вас із інспектором Кроссфілдом, який веде справу. Дуже надійний працівник. Я сказав йому, і він одразу ж погодився зі мною в тому, що злочин міг якимось чином бути пов’язаний з роботою покійного. Лікарям відомо багато професійних секретів. Папери сера Бартолом’ю були охайно розкладені та описані: Кроссфілду допомагала секретарка лікаря, міс Ліндон.
– І там нічого не знайшли?
– Жодного натяку, сере Чарльзе.
– А з будинку нічого не зникло – срібло, прикраси, тощо?
– Нічого такого.
– А є точний перелік людей, які перебували в будинку сера Бартолом’ю?
– Так, у мене був список, де ж він? А, певно, у Кроссфілда. Вам треба з ним зустрітися. Взагалі-то він має от-от прийти зі звітом. – Продзвенів дзвоник. – А ось і він.
Інспектор Кроссфілд був великим солідним чоловіком. Говорив досить повільно, але його блакитні очі дивилися проникливо.
Він відсалютував начальнику. Той познайомив його з двома відвідувачами.
Можливо, якби Саттертвейт приїхав сам, Кроссфілд почувався б скутіше. Йому не надто подобалося, коли якісь лондонські аматори заявлялися до нього зі своїми «версіями». Однак присутність сера Чарльза все змінила. Інспектор Кроссфілд по-дитячому захоплювався магією сцени. Він двічі бачив Картрайта у виставах, тож захват і збудження від того, що він побачив цього улюбленця софітів просто перед собою, розв’язали йому язик і налаштували на прихильність.
– Я бачив вас у Лондоні, сер, так. Я ходив у театр з дружиною. Тоді показували «Дилему лорда Ейнтрі». Ми сиділи в партері – був аншлаг: за квитками довелося стояти дві години. Але жінка не відступалася. «Я мушу побачити сера Чарльза в цій п’єсі», – казала вона. Це було в театрі «Пел-Мел».
– Ну, – відповів сер Чарльз. – Я пішов з театру, як ви знаєте. Але на Пел-Мел мене досі пам’я тають. – Він дістав картку і написав на ній кілька слів.