– Цілком імовірно, – сказав сер Бартолом’ю, – що люди почали подейкувати.
– Подейкувати? – Актор витріщився на друга. – Подейкувати про що?
– Мій любий Чарльзе, ну ти ж розумієш, про що йдеться.
– Ти маєш на увазі, про нас із нею? З її зовнішністю? В її віці?
– Їй, певно, ще немає п’ятдесяти.
– Думаю, є. – Сер Чарльз обміркував сказане. – Але серйозно, Толлі, ти бачив її обличчя? На ньому два ока, ніс, рот, але це не те, що можна назвати обличчям – принаймні жіночим обличчям. Найжадібніша до скандалів сорока і то не могла б приплести мені пристрасть до такого обличчя.
– Ти недооцінюєш уяву місцевих старих дів.
Сер Чарльз похитав головою.
– Я не вірю. В міс Мілрей відчувається гідність, яку не може не помітити навіть стара діва. Її зіткано з чеснот і поваги, до того ж вона достобіса корисна працівниця. Я завжди обираю таких нудних і страшних секретарок.
– Як мудро.
Кілька хвилин сер Чарльз сидів глибоко замислений. Сер Бартолом’ю, щоб відволікти його, запитав:
– А хто приїздить по обіді?
– Енджі, наприклад.
– Енджела Саткліфф? Це добре.
Містер Саттертвейт зацікавлено нахилився вперед, йому хотілося дізнатися, хто буде на прийомі. Енджела Саткліфф була відомою акторкою, вже немолодою, але досі харизматичною, і публіка любила її за кмітливість і шарм. Часом її називали наступницею Еллен Террі.
– Ще будуть Дейкези.
Містер Саттертвейт знову кивнув сам до себе. Місіс Дейкез належало «Амброзін Лтд», успішне жіноче ательє. В театральній програмці можна було прочитати: «Сукні міс Бланк для першої дії надано “Амброзін Лтд”, Брук-стріт». Чоловік модельєрки, капітан Дейкез, був темною конячкою, якщо користуватися його улюбленим жаргоном перегонів. Він чимало часу проводив на іподромах і сам багато років тому брав участь у Великих Національних перегонах. Потім щось сталося – ніхто не знає напевне, – хоча про це ходили чутки. Розслідування не було, все замели під килим, але коли згадували Фредді Дейкеза, люди злегка здіймали брови.
– Ще буде Ентоні Естор, драматург.
– Звісно, – сказав містер Саттертвейт. – Вона написала «Односторонній рух». Дивився п’єсу двічі. Вистава здобула шалену популярність.
Саттертвейту було приємно похизуватися: він знає, що Ентоні Естор – жінка.
– Так і є, – мовив сер Чарльз. – Забув її справжнє прізвище. Віллз, здається. Я зустрічався з нею лише раз. Запросив її, щоб потішити Енджелу. Оце й усі, хто приїде.
– А як щодо місцевих? – запитав лікар.
– А-а, місцеві! Ну, будуть Беббінґтони. Він – священик, приємний чолов’яга, не дуже на священика схожий, і його дружина, дуже мила жінка. Дає мені корисні поради із садівництва. Тож будуть вони, леді Мері та Еґґ. Все. А, так, ще буде молодик, Мендерз, журналіст, здається, чи щось таке. От і вся вечірка.
Містер Саттертвейт був методичним чоловіком, тож одразу порахував гостей.
– Міс Саткліфф – один, плюс Дейкези – це три, Ентоні Естор – чотири, леді Мері з донькою – шість, священик з дружиною – вісім, молодик – дев’ять, ми троє – дванадцять. Або міс Мілрей помилилася, або ви, сере Чарльзе.
– Міс Мілрей не могла помилитися, – впевнено сказав сер Чарльз. – Ця жінка ніколи не помиляється. Боже, дійсно, ви маєте рацію. Я й справді пропустив одного гостя. Вилетіло з голови.
Він тихо посміявся.
– Йому б це теж не сподобалося. Цей чоловік – найбільший чванько з усіх, кого я знаю.
В очах містера Саттертвейта зблиснули іскорки. Він завжди вважав акторів наймарнославнішими з усіх людей. І сера Чарльза Картрайта – також. Те, що Картрайт бачив у чужому оці скалку, а в своєму й колоди не помічав, розважило Саттертвейта.
– І хто ж цей егоїст? – запитав він.
– Один пройдисвіт, – пояснив сер Чарльз. – Утім, пройдисвіт славетний. Ви, певно, чули про нього. Еркюль Пуаро. Він бельгієць.
– Детектив, – сказав містер Саттертвейт. – Ми з ним знайомі. Цікава особа.
– О, він той іще персонаж, – погодився сер Чарльз.
– А я його ніколи не бачив, – мовив сер Бартолом’ю, – але багато про нього чув. Але він, здається, певний час тому відійшов від справ, так? Напевне, більшість історій, які я про нього чув, – вигадки. Що ж, Чарльзе, сподіваюся, на цих вихідних не станеться жодних злочинів.
– З якого б це дива? Бо в домі детектив? Ти ставиш коня поперед воза, хіба ні, Толлі?
– Ну, в мене своя теорія світобудови.
– І що ж це за теорія? – запитав містер Саттертвейт.
– Я вважаю, що події притягуються до людей, а не люди до подій. Чому в одних людей цікаве життя, а в інших – нудне? Через їхнє оточення? Аж ніяк. Хтось може проїхати через увесь світ без жодних пригод. Різня станеться за тиждень до його приїзду, землетрус – за день після його від’їзду, і затоне човен, на який він майже сів. А хтось інший живе в Белемі й щодня їздить на роботу в Сіті, і з ним трапляється неймовірне. Він стає героєм заплутаного сюжету з бандою шантажистів, вродливими дівчатами та автомобільними бандитами. Є люди, які притягують трощу кораблів. Навіть якщо вони сідають у човник, що пливе по декоративному озеру, щось обов’язково станеться. Тож у певному розумінні таким людям, як Еркюль Пуаро, не доводиться вишукувати злочинів: злочини знаходять їх самі.