– Містера Беббінґтона?
– Розумієте, моя мати живе в Ґіллінґу, де він був вікарієм. Ясна річ, я засмутилася.
– О, звісно.
– Власне, – зізналася міс Мілрей, – я не знаю, що робити.
Вона трохи почервоніла, і Еґґ приголомшено глянула на неї.
– Я б хотіла написати місіс Беббінґтон, – швидко сказала вона. – Але це здається не досить… ну, не достатньо… Власне, я не знаю, що з цим робити.
Еґґ, однак, не влаштувало таке пояснення.
Розділ восьмий
Енджела Саткліфф
– Зізнавайтеся, ви друг чи шпигун? Я просто мушу знати.
Міс Саткліфф грайливо зблиснула очима, промовляючи це. Вона сиділа на стільці з прямою спинкою: сиве волосся, вкладене в елегантну зачіску, схрещені ноги. Містер Саттертвейт милувався її ніжками в гарних туфлях, її стрункими гомілками. Міс Саткліфф була чарівною жінкою, здебільшого завдяки тому, що рідко сприймала речі всерйоз.
– Ну хіба ви справедливі до мене?
– Мій любий, звісно, справедлива. Ви прийшли сюди, як то кажуть французи, заради моїх прекрасних очей чи ви, негіднику, заявилися розпитувати мене про вбивства?
– Як ви можете сумніватися, що правильний варіант – перший? – злегка кивнувши, запитав містер Саттертвейт.
– Ще й як можу і, власне, сумніваюся, – енергійно відказала акторка. – Ви з тих людей, про яких кажуть: «У тихому болоті чорти водяться».
– Ні, ні.
– Так, так. Єдине, що я не можу вирішити, так це те, чи обурюють мене ваші підозри, чи лестять мені. Загалом радше лестять.
Вона схилила голову і всміхнулася тією повільною чарівною посмішкою, яка завжди спрацьовує.
Містер Саттертвейт подумав собі: «Прекрасне створіння».
Вголос він сказав:
– Зізнаюся, леді, смерть Бартолом’ю Стренджа дуже мене цікавить. Як ви, певно, знаєте, я мав із таким справу раніше… – Він скромно замовк, сподіваючись, що міс Саткліфф підтвердить, що їй відомо, чим він займався. Однак вона просто запитала:
– Скажіть, чи є правда в словах тієї дівчини?
– В яких словах якої дівчини?
– Тієї Літтон-Ґор. Тієї, що так захоплюється Чарльзом. (Нащо цей мерзотник так поводиться?!) Вона гадає, що того милого старигана в Корнуоллі теж убили.
– А ви що думаєте?
– Ну, взагалі-то все відбулося один в один… Вона розумна дівчина, знаєте. Скажіть мені, Чарльз серйозно до неї ставиться?
– Думаю, ваша думка в цьому разі важить більше за мою, – сказав містер Саттертвейт.
– Який ви стриманий, аж нудно, – вигукнула міс Саткліфф. – Ну а я, – вона зітхнула, – взагалі не стримана…
Жінка стрепенула віями.
– Я досить добре знаю Чарльза. І непогано знаю чоловіків. І мені здається, що він збирається пустити коріння. Навколо нього сяє ореол доброчесності. Незабаром він здасться й одружиться – так я це бачу. Які нудні стають чоловіки, коли вирішують осісти! Втрачають увесь свій шарм.
– Я часто замислювався над тим, чому сер Чарльз не одружився, – зізнався містер Саттертвейт.
– Мій любий, він ніколи не хотів одружуватися. Він був не з тих чоловіків, які шукають шлюбу. Але він був дуже привабливим чоловіком… – Вона зітхнула. Очі її мерехтіли, коли вона глянула на Саттертвейта. – Ми з ним колись… ну, нащо заперечувати те, про що відомо всім? Було добре тоді… ну і до того ж ми й досі близькі друзі. Думаю, саме тому юна Літтон-Ґор так скажено на мене дивиться. Вона підозрює, що в мене романтичні почуття до Чарльза. А чи є вони? Можливо. Але в будь-якому разі, на відміну від своїх друзів, я ще не написала мемуарів з подробицями своїх романів. Дівчині не сподобалося б написане. Вона була б у шоці. Сучасних дівчат легко шокувати. От її мати не здивувалася б. Усі ці милі жінки середньовікторіанської епохи. Кажуть так мало, але думають завжди найгірше…
Містер Саттертвейт відповів:
– Думаю, ви маєте рацію, коли підозрюєте, що Еґґ Літтон-Ґор вам не довіряє.
Міс Саткліфф насупилася.
– Навіть не знаю, можливо, я просто трішечки заздрю їй… Ми, жінки, як ті кішки. Дряп-дряп, няв-няв, мур-мур…
Вона залилася сміхом.
– А чому сер Чарльз не прийшов розпитати мене в цій справі? Певно, йому заважають почуття? Він, мабуть, думає, що я винна… А я винна, містере Саттертвейте? Що скажете?
Акторка підвелася і простягнула руку.
– Усім пахощам аравійським не відбити цього запаху в цієї маленької руки![22]
Вона замовкла.
– Ні, я не леді Макбет. Мій репертуар – комедії.
– До того ж у вас немає мотиву, – додав містер Саттертвейт.
– Це правда. Я любила Бартолом’ю Стренджа. Ми були друзями. У мене не було причин усувати його з дороги. Я б краще допомогла вам зловити злочинця. Скажіть, якщо я можу чимось допомогти.