– Ви здогадуєтеся, що привело мене сюди?
– Ну, – хитрувато відповіла драматургиня, – не думаю, що ви приїхали подивитися на мене.
Картрайт відзначив різницю між тоном п’єс міс Віллз і тим, як вона говорила. На папері ця жінка була кмітливою і цинічною, а говорила хитро та грайливо.
– Цю ідею вклав мені в голову Саттертвейт, – зізнався сер Чарльз. – Він вважає, що розбирається в людях.
– Він і справді розбирається, – відповіла міс Віллз. – Думаю, це його хобі.
– І він переконаний, що якщо до чогось у Мелфортському абатстві слід було придивитися уважніше, то ви це точно зробили.
– Він так сказав?
– Так.
– Мушу визнати, мені було дуже цікаво, – повільно промовила міс Віллз. – Розумієте, я ніколи доти не бачила вбивства зблизька. Письменник має описувати все точно.
– Думаю, це відома аксіома.
– Тож, ясна річ, – повела далі драматургиня, – я намагалася дізнатися всі подробиці.
Очевидно, так вона називала те, що Беатріс описала як «вивідування й винюхування».
– Про гостей?
– Про гостей.
– І що саме ви помітили?
Міс Віллз поправила пенсне.
– Правду кажучи, нічого… Звісно, якби я таки помітила щось важливе, то розповіла б про це поліції, – доброчесно додала вона.
– І все ж ви щось помітили.
– Я завжди помічаю. Нічого не можу з цим удіяти. Дивна риса. – Вона захихотіла.
– І що ж привернуло вашу увагу?
– О, нічого вагомого, сере Чарльзе. Просто певні штрихи людських характерів. Люди завжди видаються мені такими цікавими. Завжди поводяться так типово, якщо ви розумієте, про що я.
– Типово в якому сенсі?
– Завжди схожі на себе самих. Ох, не знаю, як пояснити. Я завжди так дивно висловлююся.
Вона знову захихотіла.
– Зате пишете ви вбивчо, – промовив сер Чарльз, усміхаючись.
– Не думаю, що з вашого боку чемно казати «вбивчо», сере Чарльзе.
– Люба міс Віллз, мушу визнати, що ваше перо вкрай безжальне.
– Знаєте, сере Чарльзе, ви просто жахливі. Це ви безжальні до мене.
«Треба вибиратися з цього шапіто», – подумав Картрайт. А вголос сказав:
– То ви не помітили нічого конкретного, міс Віллз?
– Ні, нічого такого. Але була одна річ. Треба було розповісти про це поліції, але я забула.
– І що це було?
– Дворецький. У нього на лівому зап’ястку була родимка. Я помітила її, коли він подавав мені овочі. Думаю, ця деталь може бути корисною.
– І то дуже корисною, скажу я вам. Поліція докладає неабияких зусиль, щоб знайти Елліса. Серйозно, міс Віллз, ви надзвичайна жінка. Ніхто зі слуг не сказав нічого про цю родимку.
– Люди дивляться, але не бачать, – промовила міс Віллз.
– А можете детальніше її описати? Якого вона розміру?
– Якщо ви дасте мені руку…
Сер Чарльз простягнув руку.
– Дякую, вона була отут. – Міс Віллз безпомилково тицьнула пальцем в руку. – Розміром десь із шестипенсовик, формою нагадувала Австралію.
– Дякую, це дуже точний опис, – сказав Картрайт, забираючи руку та поправляючи манжети.
– Думаєте, варто написати про це поліції?
– Звісно, варто. Це може допомогти знайти цього чоловіка. Чорт забирай, – емоційно вигукнув актор, – в літературі у злочинців завжди є особливі прикмети. Мені здавалося несправедливим, що реальність відстає від вигадки.
– В книжках це зазвичай шрам, – задумливо зауважила міс Віллз.
– Родимка – це теж добре, – сказав сер Чарльз.
Він мав по-дитячому задоволений вигляд.
– Проблема в тому, – продовжував він, – що в зовнішності більшості людей немає нічого особливого. Немає за що зачепитися.
Міс Віллз зацікавлено поглянула на нього.
– От, наприклад, Беббінґтон, – вів далі Картрайт, – у нього була досить буденна зовнішність. Нічим не примітна.
– Він мав дуже цікаві руки, – зазначила міс Віллз. – Я називаю такі руки руками вченого. Трохи покручені артритом, але пальці дуже довгі й тонкі, з охайними нігтями.
– Яка ви спостережлива. А проте й не дивно, ви ж давно знайомі.
– З містером Беббінґтоном?
– Так, він ніби мені казав і ще згадував про якесь місто…
Міс Віллз рішуче похитала головою.
– Ні, ми не були знайомі. Або ви мене з кимсь плутаєте, або він. Ми раніше не зустрічалися.
– Мабуть, це помилка. Мені здавалося, в Ґіллінґу…
Він дивився на неї дуже уважно. Міс Віллз лишалася незворушною.
– Ні, – заперечила вона.
– А вам ніколи не спадало на думку, міс Віллз, що його теж могли вбити?
– Я знаю, що ви з міс Літтон-Ґор так вважаєте чи принаймні ви.
– О… ну… а ви як гадаєте?
– Як на мене, це маловірогідно.
Спантеличений байдужістю жінки, сер Чарльз вирішив змінити тему.