– Але вас це не цікавить?
– В мене не такі кровожерливі смаки. І взагалі вбивства, – молодик стенув плечима, – це так жорстоко й невигадливо.
– Не завжди, – заперечив містер Саттертвейт.
– Ні? Ну, можливо.
– Залежить від того, хто його скоїв. От якби вбивство скоїли ви, то зробили б це дуже вигадливо.
– Приємно, що ви так думаєте, – протягнув Олівер.
– Але щиро кажучи, синку, я не в захваті від аварії, яку ви інсценували. Та й поліція, наскільки я розумію, теж.
На мить запала тиша, потім на підлогу впала ручка.
Олівер сказав:
– Пробачте, я не зовсім розумію, про що ви.
– Про вашу не надто вигадливу виставу біля Мелфортського абатства. Цікаво дізнатися, нащо ви її влаштували.
Знову запала тиша, а потім Олівер запитав:
– Ви хочете сказати, що поліція мене підозрює?
Містер Саттертвейт кивнув.
– Все це здається досить підозрілим, чи не так? – солодкаво запитав він. – Але у вас, певно, є притомне пояснення.
– В мене є пояснення, – повільно сказав молодик. – Та не знаю, чи притомне.
– Дозволите мені про це судити?
Олівер секунду помовчав, а потім промовив:
– Я прийшов туди саме так, як прийшов, бо сер Бартолом’ю сам запропонував мені цей план.
– Що? – Містер Саттертвейт був приголомшений.
– Трохи дивно, правда? Але так і є. Я отримав від нього лист, в якому він запропонував мені інсценувати аварію і попросити притулку. Він сказав, що не може назвати причин у листі, але пояснить мені все особисто.
– І пояснив?
– Ні, не пояснив… Я потрапив туди якраз перед вечерею. У нас не було можливості поговорити наодинці. А в кінці застілля він помер.
Голос Олівера більше не звучав так знуджено. Він уважно дивився на містера Саттертвейта своїми темними очима. Здавалося, він намагався вловити, яку реакцію викликали його слова.
– А є у вас цей лист?
– Ні, я його розірвав.
– Шкода, – сухо сказав містер Саттертвейт. – І ви нічого не сказали поліції?
– Ні, бо все це звучало б досить фантастично.
– Дійсно, фантастисно.
Саттертвейт похитав головою. Невже Бартолом’ю Стрендж дійсно написав такий лист? Це було дуже несхоже на нього. Було в цій історії щось мелодраматичне, невластиве бадьорому характеру й здоровому ґлуздові лікаря.
Він звів очі на молодика. Олівер досі дивився на нього. Містер Саттертвейт подумав: «Перевіряє, чи повірив я його історії».
Він сказав:
– І сер Бартолом’ю жодним чином не пояснив свого прохання?
– Взагалі жодним.
– Надзвичайна історія.
Олівер мовчав.
– Але все ж ви його послухалися?
В голос Мендерза повернулася втома.
– Це здавалося чимось новеньким серед усієї цієї нудоти. Зізнаюся, мені просто було цікаво.
– Є щось іще? – запитав містер Саттертвейт.
– Що ви маєте на увазі?
Містер Саттертвейт і сам не знав, що він мав на увазі. Його вело якесь темне чуття.
– Ну, я маю на увазі, чи є щось, що може свідчити проти вас?
Запала тиша. Потім молодик стенув плечима.
– Думаю, я можу зняти з душі ще один камінь. Навряд чи та жінка триматиме язика за зубами.
Містер Саттертвейт запитально подивився на нього.
– На ранок після вбивства ми говорили з Ентоні Естор. Я дістав свій гаманець, і з нього випав папірець. Вона підняла його й передала мені.
– І що там було?
– На жаль, вона роздивилася його, перш ніж повернути. То була вирізка з газети – про нікотин. Про те, що це смертельна отрута і так далі.
– А чому ви так зацікавилися цією темою?
– Я й не цікавився. Мабуть, якось поклав цю вирізку до гаманця, але я не пам’ятаю коли. Неприємний випадок, еге ж?
Містер Саттертвейт подумав: «Підозріла історія».
– Мабуть, – вів далі Олівер, – вона розповіла про це поліції?
Саттертвейт похитав головою.
– Не думаю. Я так розумію, вона з тих жінок, яким подобається тримати все при собі. Вона колекціонує деталі.
Раптом Олівер Мендерз нахилився вперед.
– Я ні в чому не винний, я нічого не зробив.
– А я не казав, що ви винні, – м’яко пояснив містер Саттертвейт.
– Але хтось так вважає. Хтось нацькував на мене поліцію.
Містер Саттертвейт похитав головою.
– Ні, ні.
– Тоді чому ви тут?
– Частково тому, що провів невеличке дослідження, – високомовно відповів Саттертвейт, а частково тому, що прийти до вас мені порадив друг.
– І що це за друг?
– Еркюль Пуаро.
– Ах, цей! – вирвалося в Олівера. – Він повернувся в Англію?
– Так.
– І навіщо?
Містер Саттертвейт звівся на ноги.
– А навіщо пес винюхує слід?
І, задоволений своєю відповіддю, він вийшов з кімнати.
Розділ одинадцятий