Його перервав дивний звук – як ніби задушений крик. Сер Чарльз похитувався, його обличчя зсудомило – всі дивилися на нього.
Келих випав з його рук на килим, він зробив кілька кроків наосліп, а потім упав.
На мить запала тиша, потім Енджела Саткліфф закричала, а Еґґ кинулася вперед.
– Чарльзе! – голосила дівчина. – Чарльзе!
Вона кинулася просто до нього. Містер Саттертвейт м’яко зупинив її.
– Господи, – заплакала леді Мері. – Невже знову!
Енджела Саткліфф вигукнула:
– Його теж отруїли… Це жахливо. О, Господи, як це жахливо…
Раптом упавши на канапу, вона почала плакати і водночас сміятися – жахливий звук…
Ініціативу перехопив Пуаро. Він опустився навколішки перед тілом Картрайта. Усі відступили на крок, дозволяючи Пуаро оглянути сера Чарльза. Бельгієць встав, механічно обтрушуючи штани. Оглянув гостей. В лункій тиші чулися ридання Енджели Саткліфф.
– Любі друзі, – почав детектив.
Але тут на нього напала Еґґ, заважаючи йому закінчити.
– Ви дурень. Ви нікчемний блазень! Вдаєте з себе велике цабе, вдаєте, ніби ви все знаєте. І доводите до такого! Чергове вбивство! Просто у вас під носом! Якби ви не влаштували цієї вечірки, нічого б не сталося! Це ви вбили Чарльза! Ви! Ви! Ви!
Вона замовкла, не в змозі видобути з себе слів. Пуаро сумно й похмуро кивнув.
– Так, мадемуазель. Я визнаю це. Це я вбив сера Чарльза. Але, мадемуазель, я не звичайний убивця. Можу вбити – можу і воскресити.
Він озирнувся і буденним голосом з нотками вибачливості сказав:
– Прекрасна гра, сере Чарльзе, браво. Можливо, тепер ви хочете піти за лаштунки?
Сміючись, актор стрибком звівся на ноги й пустотливо кивнув.
Еґґ голосно зойкнула.
– Мсьє Пуаро, ви, ви просто монстр!
– Чарльзе, – скрикнула Енджела Саткліфф. – Безсердечний! Але навіщо?
– Як?..
– Що взагалі коїться?..
Піднявши руку, Пуаро дочекався тиші.
– Мсьє, мадам. Прошу вибачення в усіх. Я влаштував цю невеличку виставу для того, щоб показати вам і, зрештою, самому собі, що мої міркування були правильними.
Отже, слухайте. Я додав в один із келихів на цій таці чайну ложку звичайної води. Вода грала роль нікотину. Ці келихи майже такі самі, як ті, що були на вечірці в сера Чарльза та сера Бартолом’ю Стренджа. Оскільки скло товсте і різьблене, невелику кількість прозорої рідини дуже важко буде помітити. А тепер уявіть келих портвейну сера Бартолом’ю Стренджа. Коли келих поставили на стіл, хтось додав у нього певну кількість чистого нікотину. Це міг зробити будь-хто. Дворецький, служниця, хтось із гостей, хто прослизнув до їдальні перед тим, як усі спустилися вниз. Ось виносять десерти, доливають у келихи портвейну. Сер Бартолом’ю п’є і вмирає.
Сьогодні ми розіграли третю трагедію – на щастя, це лише фарс. Я попросив сера Чарльза зіграти роль жертви. Він упорався з цим надзвичайно добре. А тепер уявімо, що це не фарс, а правда. Що сер Чарльз загинув. До яких заходів удається поліція?
Міс Саткліфф вигукнула:
– Як до яких? Звісно, бере на експертизу келих. – Вона кивнула на той, що лежав на підлозі, випавши з руки сера Чарльза. – Ви додали туди води, але якби то був нікотин…
– Уявімо, що це нікотин. – Пуаро обережно торк нувся келиха носком. – На вашу думку, взявши склянку на експертизу, поліція знайшла б там нікотин?
– Звісно.
Детектив м’яко похитав головою.
– А от і ні. Там не знайдуть і натяку на нікотин.
Усі витріщилися на нього.
– Розумієте, – усміхнувся чоловічок, – це не той келих, з якого пив сер Чарльз. – Винувато всміхаючись, він дістав склянку з кишені фраку. – Ось він.
Пуаро вів далі:
– Це, бачте, головна засада всіх фокусів: увага не може бути в двох місцях одночасно. Щоб мій фокус удався, мені треба було, щоб ваша увага була зайнята чимось іншим. Ну, тут іще й психологічний момент. Коли сер Чарльз звалився замертво, всі присутні дивилися на нього. Всі хотіли підійти поближче, і ніхто, взагалі ніхто, не дивився на Еркюля Пуаро. Якраз у цей момент, поки ніхто не бачив, я і поміняв келихи…
Розумієте, я просто перевіряю свою теорію… Такий самий момент був і у «Воронячому гнізді», і в Мелфортському абатстві – саме тому в склянках нічого не знайшли…
Еґґ вигукнула:
– І хто ж підмінив келихи?
Дивлячись на неї, детектив відказав:
– Це нам і доведеться з’ясувати…
– То ви не знаєте?
Пуаро стенув плечима.
Гості почали розгублено збиратися додому.